Цілий рік Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору» працював над записом свідчень людей, які у ранньому віці стали жертвами репресій, депортацій, свідками масових вбивств і геноцидів ХХ століття у Центрально-Східній Європі. Історії документували разом із чеською громадською організацією Post Bellum у межах міжнародного проєкту “Втрачене дитинство”, який підтримує Європейський Союз за програмою House of Europe.
І 29 жовтня їх оприлюднили у форматі вуличної виставки «Втрачене дитинство: почуте та „непобачене“» на площі біля музею за адресою вул. Чорновола, 45 г. Через карантинні обмеження відкриття відбулося в онлайн-форматі.
«Наш проєкт був написаний тоді, коли уже було зрозуміло, що 2021 рік буде роком у карантині, тому треба думати над новими форматами. Наша виставка — це вуличний формат, тому навіть якщо завтра все закриється, кожен зможе переглянути виставку на нашій музейній площі українською та англійською мовами», — розповідає директорка музею «Територія Терору» Ольга Гончар.
Герої виставки — це мешканці та мешканки Західної України, кримська татарка та жінка з Чехії. Вони усі мають досвід зростання у таборах, на спецпоселеннях, народжені у ГУЛАГу, або їхнє дитинство припало на період людських катастроф: Голокост, Голодомор чи Друга світова війна.
Наприклад, є історія Гелени Естеркесової. Вона — свідок Голокосту, який відбувався в Європі. Калайджи Гульнар була депортована разом із кримськими татарами. Є історії людей, які постраждали за те, що їхні батьки були учасниками повстанського руху або підтримували його.
«І є історії двох доньок священників — тут ми показуємо досвід репресій проти греко-католицьких священників. Є історія Юрія Зірченка. Він і його батьки були свідками одразу кількох подій. Николин Юлія уже народилася у репресованих батьків на спецпоселенні, а є історія людини, яка народилася у таборі ГУЛАГу», — додає науковий співробітник музею Юрій Коденко.
На стендах є фото оповідачів, їхня біографія та цитати, які часто відображають не лише досвід однієї людини, а можуть бути спільними для багатьох, хто пережив страшні події ХХ століття. Є також QR-коди, зісканувавши які можна прочитати детальну історію кожного героя чи героїні на міжнародному архіві Memory of nations.
Історикиня та інтерв’юерка проєкту Ліана Бліхарська каже: одним з викликів усної історії є те, що не встигаєш записати історії тих, кого хочеш, адже свідки, на жаль, дуже швидко відходять.
«Але дуже важливо нам знати про тих людей і слухати їх, адже пам’ять затирається. Наше покоління уже не розуміє, чому українці народжувалися в Омську, в Казахстані, в Комсомольську-на-Амурі, для нас Сибір стає географічним орієнтиром, а не історичним».
