втрачене дитинство

фото з інтерв’ю з Лаврентією Харів (Таланчук)

Концепція

ХХ століття по праву вважається епохою тоталітаризмів. Почергово змінюючи одне одного, нацистський і комуністичний режими застосовували масове насильство проти своїх опонентів, окремих соціальних груп і цілих спільнот для досягнення ідеологічних, політичних і геополітичних цілей. Репресивні практики обох систем носили тотальний характер й охоплювали майже все суспільство: чоловіків і жінок, старих і молодих, дорослих і дітей. З усіх жертв тоталітарного насильства діти були чи не найбільш вразливою групою. З огляду на свої психологічні особливості, вони вкрай болісно переживали ув’язнення, депортації, втрату близьких і рідних, дому, тощо. Окрім цього діти ставали об’єктом політики геноциду.
До недавнього часу діти були маргінальним об’єктом історичних досліджень. Їхній досвід виживання в умовах екстремального насильства не був темою глибшого зацікавлення істориків і ширшої громадськості.
Міжнародний проєкт «Втрачене дитинство» має на меті частково заповнити цю лакуну та розповісти про дитячий досвід радянського насильства. У фокусі нашої уваги – історія десятків тисяч дітлахів із Західної України, яких комуністичний режим позбавив «щасливого радянського дитинства», внаслідок застосування колективних репресій проти родин учасників і симпатиків українського підпілля та заможного селянства у другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр. Базуючись на методі усної історії, проєкт надає голос тим, хто у ранньому віці став жертвою сталінських депортацій і тим, хто зазнав травми «втраченого дитинства».

Читати більше

про нас
музей терору

Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» — це меморіальний музей у Львові, створений на місці, що упродовж 1941–1943 років входило до складу єврейського ґетто — третього за величиною в окупованій нацистами Європі, а у 1944–1955 роках — пересильної тюрми № 25, однієї з найбільших радянських установ примусового утримання такого типу на території сучасної України.

Музей є прикладом меморіалізації суперечливої спадщини, яка залишилася після другої світової війни та розпаду Радянського Союзу.

сайт

Оповідачі_ки

Ярослав Гера

«А у 50-му році сказали: “ колхоз или в Сибирь”»

Микола Костишин

«На Україні ябка ростуть»

Володимир Швець

«То я, ти – моя мама…»

Василь Лесишин

«В одних кайданах і під одним наглядом радянських органів»

Ганна Іванцова

“Моє дитинство так раптово закінчилось"

Галина Решетник

«Сміятись не можна було, відразу карцер»

Арета Блавацька

"Грати там буду в шахмати, і квіти вам не залишу!"

Зеновія Строчан

«Ми вже такі робилися, як дикі люде»

Любов Білінська

«Дорогою молодь то співала, то плакала, то знову співала»

Ярослав Бартошик

«Як худобу нас напхали. Та то страшне було»

Софія Зубрицька

«Ми для них був товар. Ми для них не були люди»

Олексій Захарків

«Світ був великий, а спекатися тої системи тоталітарної не було можливості»

Степан Притула

“Війна як приходила, то я акурат сидів на вишні”

Дарія Гермак

«Её надо было расстрелять. Почему ёё сюда прислали?»

Марія Шовгенюк

«А вони прийшли й: «Собирайтесь! Собирайтесь!»

Ірина (Орися) Лащевська

«“Завтра” тягнулося 25 років»

Любомира Мельник

«Уйми щенка, иначе розстреляю»

Іван Кардаш

«На собаках до школи»

Галина Головецька

«Я була дуже щаслива на той час, шо нас вивозять, бо не треба йти до школи»

Лаврентія (Лавра) Харів (Таланчук)

«Коли я тепер бачу татар, я їм дякую за теплу картоплю»

Олександра (Леся) Крип’якевич (Цегельська)

«І тому оцей страх [...] позбавляли нас дитинства»

Юрій Зірченко

“Там вже виховують яничарів”

Ольга Шадна

«Яблуко я бачила тільки на малюнку»

Олександр Ласовський

«Нашу сім’ю вивезли […] в отаку тайгу нас завезли»

Юлія Николин

“Лишаємося ми – продовження наших батьків, продовження їхньої історії, їхньої пам’яті”

Ганна Стефанюк-Кучіна

«Збирайте свої речі, вас виселяють»

Орест-Мирослав Савчук

«У нас були вовчі білети»

Роман Заверуха

«Там землі майже не було, а тільки пісок, ну, і сосни... Втікати не було куди»

Ольга Когуткевич

«І три дні я не приходила до тями»

Богдан Костельний

«Коні вивели, а людей заселили в конюшні»

команда проєкту Post Bellum

про Post Bellum

Post Bellum – це чеська освітня некомерційна організація, що базується в Празі. Організація була сформована в 2001 році групою істориків та журналістів з метою розширення громадських знань про історію Чехії та сусідніх країн 20 століття, особливо серед молодих поколінь.

Post Bellum зібрав тисячі свідків проводить інтерв’ю з людьми, які пережили значні періоди історії як частину свого документаційного проекту «Історії 20 століття» та для їхнього Інтернет-архіву «Пам’ять Націй». Вони організовують різні інші проекти та заходи з підвищення обізнаності про сучасну історію. Заявлена ​​мета організації – “зрозуміти минуле за допомогою достовірних свідчень”. Post Bellum – асоційована організація-член Платформи європейської пам’яті та совісті.

сайт

запрошуємо волонтерів до співпраці!

ви можете стати волонтером і допомогти команді з проєктом втрачене дитинство.