Зв’язок поколінь: історії наших сусідів

У межах проєкту “Втрачене дитинство” разом із вчителями та учнями ми вирішили записати нові інтерв’ю з літніми людьми, яких депортували після війни на Сибір. Вони пригадуватимуть себе у часі дитинства, розказуватимуть момент зустрічі з іншими та чужими, згадають, як проводили дозвілля та вчились на спецпоселеннях після довгої дороги на схід.

“Метод усної історії допомагає учням по-іншому подивитись на складну травматичну історію та розвиває у них почуття емпатії”, – ділиться дослідниця студій пам’яті та координаторка проєкту “Втрачене дитинство” Христина Рутар.

Ми працювали, звертаючись до методичних рекомендацій, розроблених нашими партнерами.

Мета методичних рекомендацій – показати нові напрямки роботи з дітьми у царині історії на основі особистих розповідей очевидців, а також про те, як виховувати майбутні покоління істориків та документалістів з цікавістю до історичних питань.

Запис інтерв’ю за участі учнів, учениць та вчителів: Стрий

Команда разом з учасники секції “історії” Малої Акамії Наук від егідою вчительки Ірини Суховерської – Павлик Богдан, Василишин Надія та Коба Соломія – мала можливість побачити усну історію в дії.

У Стрию команда усноісторичного проєкту записала інтерв’ю з Ігорем та Іриною Маслянко, які були виселені дітьми у Сибір, а зустрілись та одружились вже після повернення. п.

Ігор та п. Ірина розповіли про те, коли вперше дізнались, що обоє були депортовані:

« – А ми так йшли і розмовляли по дорозі, і щось згадали за те, що я в детдомі була, ну так от, в двох словах.

– Ну знаєте, справа в тому, що коли обираєш собі супутника життя, то хочеш знати з ким, щоб не на сліпо. Та й так розпитували – вона мене, я її – хто, що.

– Ми так не придавали тому значення. Він каже: «Я був в Сибірі»; «А я в детдомі». І всьо. Так пішло і поїхало»

У рамах проєкту “Втрачене дитинство” команда усноісторичного проєкту разом з ученицями СЗШ №50 Андрійовською Софією та Яворською Соломією записала усноісторичне інтерв’ю.

Оповідачка, Дзінера Любов народилася 15 травня 1961 р. в Сулукольському радгоспі, Семиозерного району, Костанайскої область, Казахстанської ССР.

У 1978 р. п. Любов переїхала з Казахстану до Львова, а у 1982 р. – забрала маму. У Львові працювала на взуттєвій фабриці «Прогрес». Згадує, що спочатку їй було тяжко, адже тут не було нікого знайомого, але вона казала собі: «Люба, тримайся і все. Ти вдома».

Самостійні записи

Учениці Авеліна Андрущак та Христина Шашкіна зі Скали-Подільської під опікою вчительки Оксани Ундерко записали інтерв’ю з жителькою с. Іванків Ситник Марією.

Оповідачка Ситник (з дому Гриньків) Марія Василівна народилася у 1938 році в родині, у якій дві мамині сестри та брат були учасниками збройного підпілля села Іванків: дівчата відбули тривалі тюремні ув’язнення, а мамин брат під псевдо «Береза» (Петро Гречух (1925-1952)) – один з останніх підпільників у краї – потрапив до рук енкаведистів і був засуджений до страти й розстріляний у Проскурові.

«Яке в мене було дитинство? Сільське, повоєнне. Один з перших свідомих споминів це голод 1946-47 рр. Ми не бідували, бо мали корову, а ще й я була одна вдома, одна дитина, тож мені перепадали найкращі шматочки. Якось вилізла я на браму, а там вулиця людна, народу повно ходить, от я до них: «Ага, а я маю хліб!» А в сусідстві було четверо діточок, не було що їсти, от вони варили довго-довго кукурудзу і так їли».

Створюють колгосп у селі і з цією метою повністю розібрали на господарстві стодолу, бо була з якісного матеріалу й під черепицею, та забрали до колгоспу.

Бандерівщина на селі: «Одного разу прийшли хлопці вечеряти, поскладали зброю, я мала на ліжку, все чую. Забігає вартовий: «Москалі!» «Де?» «Тут». Погасили лампу, попадали хто де, приготувалися до бою. Москалі втворили хвіртку, плащпалатки прошурхотіли попід вікна, пройшли через подвір’я до перелазу і пішли…».

Маленькою дитиною пані Марія переховувалася з бабусею по селі, поки батьків тримали в тюрмі в Скалі: «Цілий день перебиваємося десь, а на вечір приходимо, беремо ключі від власної хати у сусіда, подаємо всій господарці їсти, переночуємо на п’єцу, притиснувшись одна до одної, а на ранок знову розходимося по людях. Згодом бабка дала викуп, продавши лоша, і так рідні вийшли на волю».

Родину Гриньків забрали 7 вересня 1949 року і повезли до Копичинець в пересильну тюрму. Довгих 16 тижнів очікувала сім’я на вивезення до Сибіру: «Люди вже просилися, щоб хоч кудись везли. Посеред камери для природніх потреб стояла бочка, а до неї драбина. Час від часу чоловіки з камери в порядку черги виносили ту величезну бочку, яка наповнювалася. Від нечистот люди хворіли, я дістала рожу і ледве вижила. Мили нас всього лиш раз за весь час. Але яка то була ганьба, я досі пам’ятаю стрес від миття всіх дітей разом з жінками. Кожна хоче хоч якимось фартушечком прикритися – не дають».

6 років (1949-1955) пані Марія перебувала з батьками в Красноярському краї в Хакаській автономній області на виселенні. В Україну приїхала сама, оскільки батьки ще не мали права повертатися. Згодом вийшла заміж, життя почало налагоджуватися.

Коротку історію за результатами документування написала пані Оксана.

“Загалом історія вражає та змушує задуматися про тодішні події, та про “втрачене дитинство” цих дорослих людей”, – ділиться своїми враженнями від запису усноісторичного інтерв’ю Соломія Яворська.

Соломія разом із Максимовичем Святославом та Андрійовською Софією під опікою вчителькою пані Оленою Сабадаш зустрілись з Марією Максимович (Сосуловська) та задокументували її історію.

Говорили про ії родину, доля якої нерозривно пов’язана з боротьбою українського народу за незалежність.

У великій родині Максимовичів були січові стрільці і учасники УПА. Школярі записали інтерв’ю про повернення радянської влади на Львівщину у 1944 році та про депортацію у 1947 році.

Зв’язок поколінь: історії наших сусідів

Запис інтерв’ю за участі учнів, учениць та вчителів: Стрий

Самостійні записи

Маєте бажання долучитися до проєкту як волонтер/ка?

Залиште свою пошту - і ми сконтактуємо з вами!