СТЕПАН ПРИТУЛА
“Війна як приходила,
то я акурат сидів на вишні”
Степан народився 1 січня 1934 р. в с. Молодів (Młodów) Любачівського повіту в багатодітній сім’ї (5 дітей).
В жовтні 1944 р. його сім’я: батько Василь, мати Анна (в дівоцтві – Походай), сестра Катерина (1929 р.н.), брати Петро (1927 р.н.), Михайло (1932 р.н.) та Микола (1935 р.н.) були переселені із Закерзоння в Родатичі недалеко Городка.
Батько на початку Другої світової війни був мобілізований у ЧА, у 1941 р. дезертирував.
Після війни відбував покарання у Кемеровській обл. У 1947 р. радянська влада повторно виселила сім’ю на шахту “Южная” у Прокопівський район.
Батько та сестра були засуджені до 5-7 років ВТТ за те, що нелегально надавали медичну допомогу повстанцям у лікарні, де обоє працювали.
Сім’я повернулася додому тільки у 1961 р.
Як прийшла війна
“Війна як приходила, то я акурат сидів на вишні, на вишні, чи то грушка була. Сидів на верху. Якраз так самольот летів. І бомби кинув, дві бомби кинув. Я все так дивлюсь, він йде той самольот. І дивлюсь вони одна вискочила, друга вискочила, і вдарила там біля асфальту, там ішла жінка з сином. Вони тут по тому ше городах, ше по тому вот. Якраз вони тілько на асфальт виходити, якраз ті бомби якраз на них туда попали. На куски всьо порозривали. І її і вот того хлопчиська.”
Потім прийшла польська влада, батька у 1939 р. забрали на фронт. Він дійшов до Берліна, а потім родина отримала повістку, що “пропав бєз вести”, та він повернувся і був змушений переховуватися. Далі родину примусово переміщали кілька разів – спершу в Родатичі, звідки до того вивезли майже всі польські родини, а згодом і до Сибіру:
“Приїхали тоже воєнні і давай збиратися. Всьо в Сибір вивезли. От. І начали грузитися, казав так, беруть, можете брати до п’ятсот кілограм з собою шось їсти чи шо небудь. А мама беруть мішок картоплі, а той один солдат говорить: “Тьотка, – каже, – ви картошки не беріть, беріть яблука. Ті яблука були. Ви яблука там продасте, і купите собі картоплю там”. І мама таки висипала, ту картоплю висипала і ми шось взяли там собі в сумці раз зварити (…) Нас взяли на фіру. І ті воєнні десь підсідали, то сопровожали (супроводжували – з рос.)”.
Депортація в Сибір
Восени 1946 р. мати з трьома синами (батько Василь та сестра Катерина були заарештовані раніше та заслані в Кемерово та Магадан) були депортовані в Кемеровську область на шахту «Южноє».
”Дві неділі нас везли в тих по, в тих поїздах. О. І там привезли якраз в Прокоп’євський район, в шахта “Южная”. Шахта “Южная”, на шахту нас привезли туда. Ну і там потом пішли по роботах, по роботах. Мама пішла в шахту, в шахті працювала”
У процесі депортації втратив братів – один застудив легені у вагоні та помер, інший загинув у нещасному випадку на важких роботах – був розчавлений вагонеткою.
Жили в старих конюшнях, спали на нарах, піч одна на всі десять сімей, і для обігріву, і для готування. Працював на каменоломні, вантажив каміння. Там же познайомився та потоваришував із Богданом Костельним, своїм другом.
“Ми вже там на Сибірі си познайомили. Тут, я на Тучапах нікого не знав, а там ми ся познайомили. І вже так як одна сім’я були, один за другого вставав”.
Фотограф-аматор, що зберіг шматочок історії
«І ти ся дивиш. Ага, вже хвати, бо може почорніти знимка та. О, подивився, вже. Витягнув і в другу ванночку, там де закріпітіль. Раз, раз, воно ся закріпило і так набік, набік. Навчився фотографірувати», – Степан Притула поділився своїм досвідом фотографування в Сибірі та декількома фотокартками, на яких зображені сибірські весілля та похорони – миті, які були дуже важливими для мешканців спеціальних поселень. Молодий фотограф-аматор зберіг на фотографіях одне невелике спецпоселення – шахту «Южноє» недалеко Прокоп’євска у Кемеровській області.
«Київ був фотоапарат. Тим апаратом я фотографірував. Я був самоучкою, я сам вчив. Дехто мені підказав, що так і так. А вже як я почав робити, то вже ніхто не хотів робити, тільки все я робив всім знимки. Фотоапарат я купив в Прокоп’євське. Об’єктив був Індустар 22. Як я почав фотографувати мав 18 років. Ну я всім – хлопцям, дівчатам наробив я знимок. І кожному так – подавав, подавав і грошей я не брав нічо. А потім вже почали мені гроші давати і то от».
Родина змогла повернутися до Родатичів лише в 1961 році, отримали стару хату до ремонту і розпочали життя знову.
Хто записував: Бліхарська Ліана
Де: село Родатичі, Україна
Коли: 18 липня 2021 року
Хто працював над записом: операторка Наталя Хасанчин
Проєкт: «Втрачене дитинство»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
