Оповідачка Ситник (Гриньків) Марія Василівна народилася у 1938 році в родині, у якій дві мамині сестри та брат були учасниками збройного підпілля села Іванків: дівчата відбули тривалі тюремні ув’язнення, а мамин брат під псевдо «Береза» (Петро Гречух (1925-1952)) – один з останніх підпільників у краї – потрапив до рук енкаведистів і був засуджений до страти й розстріляний у Проскурові.

«Яке в мене було дитинство? Сільське, повоєнне. Один з перших свідомих споминів це голод 1946-47 рр. Ми не бідували, бо мали корову, а ще й я була одна вдома, одна дитина, тож мені перепадали найкращі шматочки. Якось вилізла я на браму, а там вулиця людна, народу повно ходить, от я до них: «Ага, а я маю хліб!» А в сусідстві було четверо діточок, не було що їсти, от вони варили довго-довго кукурудзу і так їли».

Створюють колгосп у селі і з цією метою повністю розібрали на господарстві стодолу, бо була з якісного матеріалу й під черепицею, та забрали до колгоспу.

Бандерівщина на селі: «Одного разу прийшли хлопці вечеряти, поскладали зброю, я мала на ліжку, все чую. Забігає вартовий: «Москалі!» «Де?» «Тут». Погасили лампу, попадали хто де, приготувалися до бою. Москалі втворили хвіртку, плащпалатки прошурхотіли попід вікна, пройшли через подвір’я до перелазу і пішли…». Маленькою дитиною пані Марія переховувалася з бабусею по селі, поки батьків тримали в тюрмі в Скалі: «Цілий день перебиваємося десь, а на вечір приходимо, беремо ключі від власної хати у сусіда, подаємо всій господарці їсти, переночуємо на п’єцу, притиснувшись одна до одної, а на ранок знову розходимося по людях. Згодом бабка дала викуп, продавши лоша, і так рідні вийшли на волю».