ОЛЕКСАНДР ЛАСОВСЬКИЙ
«Нашу сім’ю вивезли […] в отаку тайгу нас завезли»
Народився 12 січня 1940 р. в місті Галичі Станіславської (з 1962 р. – Івано-Франківської) області в родині В’ячеслава та Любові Ласовських. У Ласовських було четверо дітей: Юрій (1933 р.н), Богдан (1935 р.н.) та двійнята Олександр і Оксана (1940 р.н.).
З родини священнослужителів
Дід і тато Олександра були священниками УГКЦ. Дід із родини Яновичів був парафіяльним священником у Галичі. Тато на початках не мав своєї парафії і допомагав іншому священникові. Потім його перевели спочатку до Тустані, а потім до с. Жидятичі (тепер – Гамаліївка) Львівської області, де він служив на парафії. Після Львівського псевдособору 1946 р. не перейшов у православ’я і служив таємно: «А як заборонили в шостому, в сорок шостому році заборонили нам, та відправляти священникам, то відправляв в хаті, і люди приходили до хати».
Виселення
За відмову перейти в православну віру і таємне служіння в 1950 р. о. В’ячеслава разом із родиною виселили. Привезли їх у львівський пересильний пункт на вулиці Полтв’яній, у пересильну тюрму № 25. Олександрові було вже 10 років і він запам’ятав умови, в яких опинилась його сім’я:
«Двохповерхові бараки, кругом було висока стіна, вишки, де солдати стояли, з автоматами, то всьо, і то не можна було. І сиділи там, там бараки були, нари, дерев’яні нари, на нарах то всьо спало. Хто шо з собою міг взяти, спали на своїм тім. В кутку стояла параша… Дерев’яне видро таке шоби оправлятисі, ну а не знаю, ну раз в день, чи скілько випускали на вулицю, і в туалет, що можна було, то нас отако тримали».
Одного разу йому навіть вдалося зазирнути на сусідню територію і побачити в’язнів:
«І десь колись нас випускали, я пам’ятаю, ми так ходили на то подвір’я, і за тим, така, паркан такий був, здається дерев’яний, я подивився через щілину. Там ходили ті, здається, тюремщики, можливо політичні, то вони так ходили, так-во от кругом, то я так замітив. Сусіди наші вони були. Ми були вивезені просто, репресовані, а ті були арештовані напевно».
Більш ніж за місяць їх разом з іншими депортованими особами доправили вантажними машинами на вокзал і завантажили в ешелон для етапування до місця виселення.
Дорогою на висилку
Дорогою частину ешелону відчепили. Де це відбулося Олександр не знає. Проте пригадав умови етапування:
«І так само в вагоні було десь до п’ятдесять людей, а може навіть більше було. І то були буржуйки. Ви знаєте, що таке буржуйки, жилізні тіво. З одної сторони и… бур де двері, з одної сторони буржуйка, і з другої сторони бурж на тім, буржуйка. І щось можна було варити навіть на тім час від часу. Ну що там звариш таке?. Туалету ніякого не було, вибили коло дверей підлогу, в нас був якраз килим (якийсь такий), то ми килим отак зробили, і так, за перепрошенням, був такий ніби туалет, і отак ми їхали».
Періодично ешелон зупинявся: «А так як ми їхали, то не раз ставали на зупинках. Привозили якісь там кусок в баняку якийсь там, сиру якогось такого, що щоби з’їсти, щоб перекусити, а як по дорозі люди вмирали, то просто викидали з… з вагонів». Одного разу зупинка ешелону була спричинена святковим днем, і людей залишили напризволяще: «А ту якраз Октябрьські були, нас загнали в тупік, а вони пішли празнувати, а ми голодні, холодні, сиділи без нічого». Олександр пригадує, що люди зі села мали із собою в дорогу більше харчів, ніж містяни: «Я не раз так думаю: “Боже, якусь курочку собі їдят, а я того не можу”. У Бурятії контроль за спецконтингентом ослаб: «І ще по дорозі пам’ятаю, по дорозі як ми ставали десь, то.. то ті бурятичі продавали рибу. Дуже смачна вуджена риба – налім. То ми так якось на тих шнурочках купували в них по дорозі».
На спецпоселенні
Депортованих привезли в Бурят-Монгольську АРСР. З вокзалу вантажівками доправили на спецпоселення. Спочатку всіх розмістили в старому клубі, потім – у бараках, де раніше утримували в’язнів. Шестеро членів родини Ласовських ледве розмістилися в маленькій кімнатці.
Новоприбулих змусили підписати документи про ознайомлення з тим, що виселені навічно. Щотижня батьки Олександра ходили відмічатися в комендатуру.
На спецпоселенні Сашко зі сестрою Оксаною пішли до школи, у 4-й клас:
«Ми ходили до школи, школа такє, досить далеко було йти, через жилізну дорогу, ту, ви розумієте, ми далеко ходили». Два старших брати пішли працювати. Маминою роботою було піклування про велику родину, тато їй допомагав: «Мама, ну ясно, що варила, і тато був там сі вни на роботі, мусили варити, утримувати».
Тато потайки служив літургії, відправляв треби: «Ну і тато так само відправляв там… Кімнатка невеличка, а то свята – Різдво, чи Великдень, чи там хрестини, чи похорон. І всі до нас йшли». Але довго утримувати це в таємниці не вдалося: «Навіть памнітаю такий момент – тато відправляє, а якійсь заходит, ну напевно, з тих, з синою шапкою, а сестра, ну маленька то ж була [усміхається], не пускає заходити, то таке, розумієте, то весь час переживання».
Йому запропонували перейти в православ’я і в нагороду отримати парафію в Іркутську. Але о. В’ячеслав знову відмовився. За це родину священника було покарано – їх вивезли у віддалене спецпоселення в глухій тайзі, де навіть школи не було: «Нашу сім’ю вивезли… Може, може ви пам’ятаєте фільм “Дівчата” – є такий дуже гарний фільм, совєтский, гарний – в отаку тайгу нас завезли». Крім українців там було чимало молдаван, тому спецпосленці назвали своє селище Молдавія. Все доросле населення працювало на лісозаготовці. Середній брат Богдан пішов працювати водієм лісовоза. Старший брат Юрій мав хороші вокальні дані. За яких обставин йому вдалося залишити спецпоселення Олександр не пам’ятає. Брат переїхав в Улан-Уде, співав там у хорі оперного театру. Спочатку був звичайним хористом, згодом почав виконувати невеличкі окремі партії.
Позаяк школи не було, діти спецпоселенців увесь час бавилися на природі: «Дуже гарна природа, повинен сказати, той Сибір, ті сосни, кедрові горіхи. Ми ті кедрові горіхи їли, я ви ту сємушкі тепер їсте – насіння, знаєте, ми то їли. Трави величезні, високі такі, гарно. Всьо є: черниці, і черніка, як то називали, і голубіка, то дуже ягоди такі всьо тово. Дуже гарна природа». З початком нового навчального року Сашка із сестрою повернули до попереднього спецпоселення. Їх узяли на квартиру колишні сусіди, і вони продовжили навчання в школі. Крім навчання діти були змушені підпрацьовувати: «День трошка підробляли, бо там газу не було. Варили то шкло, дерево ну нарізали, ті такі так звані чурки врвали тово, то я навіть, зі школи приходили, то ми складали ті поліна, так-во називаласі полєнниці».
У 1953 р. тато з мамою переїхали до старшого сина Юрка в Улан-Уде.
Повернення додому
Після смерті Сталіна дітей спецпереселенців зняли з обліку і дозволили повернутися додому. Позаяк Сашко із сестрою були ще малими і самостійно повернутися не могли, то виїздили вони звідти разом із родиною директора школи.
У Львові їх зустрічали дід із бабусею та тітка. Житлові умови в них були обмеженими, але діти поселилися там. Відтак почали відвідувати школу.
А батьки тим часом переїхали до старшого сина Юрка в Улан-Уде,де працевлаштувалися в школі тато – сторожем, а мама – прибиральницею та гардеробницею. Директорка школи відправила В’ячеслава Ласовського на курси підготовки вчителів праці.
У 1958 р. вони повернулися до Львова. Але служити о. В’ячеслав так само не міг, адже церква була під забороною. Тому він пішов працювати до школи вчителем праці. Але згодом він поновив священицьку діяльність – як і його тато потайки ніс служіння в катакомбній УГКЦ.
Старші сини приїхали пізніше. Юрій Ласовський спочатку влаштувався хористом у Львівський театр опери і балету, потім 20 років очолював оперну студію при театрі. Богдан працював механізатором у с. Оброшино.
Сам Олександр по закінченні школи вступив до музично-педагогічного училища. З третього курсу його забрали до армії. Після служби у війську він здобув освіту у Львівському державному інституті прикладного і декоративного мистецтва. Потому працював художником (спочатку старшим, а згодом головним) на львівському заводі «Райдуга», що виробляв кришталь і кольорове скло. За президенства Леоніда Кравчука чоловік отримав звання «Заслуженого художника України». А тоді 10 років пропрацював на кафедрі скла Львівській національній академії мистецтв.
