арета блавацька
“Грати там буду в шахмати, і квіти вам не залишу!”
Народилася 1933 р. у Трускавці. У 1939 р. родина переїхала до Львова. Про батьків, за її словами, пам’ятає мало. Маму звали Катерина. Тато працював директором львівського театру опери, а в передпенсійному віці – сторожем Лісотехнічного інституту. У сім’ї була старша донька – Романа.
Маленькою Арету віддали в родину священника у с. Вільхівці Тернопільської області, у якій вона прожила 2 роки (причин вона не пам’ятає, каже, що у Львові тоді був голод).
Восени 1939 р. у львівському театрі опери та балету відбувалися урочистості на честь «возз’єднання Західної України з УРСР». На них тато Арети Блавацької познайомився з тодішнім Першим секретарем ЦК КП(б)У Микитою Хрущовим. Розмова чоловіків стосувалася перспективи побудови комунізму. Ця зустріч відіграла важливу роль у подальшій долі родини Блавацьких. Так, у 1957 р., після 10 років на засланні, тато Арети звернувся до Хрущова з листом, у якому просив дозволити залишити спецпоселення, і повернути родині конфісковану хату. Невдовзі вони справді отримали дозвіл на виїзд. Крім того, родині повернули конфісковане майно. Це було рідкістю для сімей депортованих.
Арета добре запам’ятала початок Другої світової війни, адже того дня їхня родина ледь не загинула:
«Пам’ятаю, як 1 вересня до нас в дім увірвались троє озброєних поляків. Вони були у військовій формі, з карабінами. Ними було об’явлено, що військовий трибунал дав наказ розстріляти всю нашу сім’ю. Причина та, що нібито чули постріли з нашого дому. То, фактично, я всьо то пам’ятаю. Всіх нас вивели з будинку. Це був тато, мама і я п’ятирічна. Старшої сестри вдома не було. Вона вчилася в гімназії в Перемишлі. Ще біг за нами наш песик Кікі».
Невідомо, як склалася б їхня майбутня доля, якби під час конвоювання їх вулицями Львова німецька авіація не почала бомбардувати місто. Під звуки сирени протиповітряної оборони конвоїри наказали родині Блавацьких сховатися в підвалі найближчого будинку. Проте глава родини не послухався наказу, і сім’я стрімголов рвонула подалі від того місця. Уже невдовзі Блавацькі били у дзвін на головній брамі собору св. Юра. Певний час вони разом з іншими людьми ховалися в підземеллях собору.
Трохи пам’ятає Арета й про прихід німців до Львова у 1941 р.і встановлення «нового порядку»: «Я за німців їздила в трамваї люксусовому, бо в трамваї було перегороджені… гумою такою, шо то можна було знімати. І я сідала там, де німці. Але я навчилася: котра година, яка зупинка, і ше декілька фраз німецьких. Ніби я німка, знаєте».
Під час німецько-радянської війни родина Блавацьких жила в Тустановичах під Бориславом, де вони придбали хату. Маленькій Ареті запам’яталося жорстоке протистояння українських партизан і бійців польської Армії Крайової: «І вже поляк, перебраний у німецькій формі, ніби німецькій, і каже на тата, шо то партизан рускій. І розстріляти хоче. При мені і при моїй сестрі. І я пам’ятаю ту картину дотепер, я ж не була вже така… Не мала, мені то так запам’яталося – тато на середині стоїть, а він тримає такий… руш… бровник такий… великий і у вісок так тримав. І, на щастя, він побачив у Роми годинник золотий і перстінчик. То її хлопець подарував. Бо вона на 10 років старша від мене. І він тоді каже: “Якшо ти віддаш, то я не буду стріляти” (по-польськи). Ну і Рома відразу віддала. І він лишив. Ну і тато лишився живий».
…5 червня – Здолбунів (цементні заводи),
6 червня – Ігнатполь – хати здебільшого під соломою,
7 червня – Сухиничі – містечко багате…
Так у червні 1950 року 15-річна Арета Блавацька нотувала на папірці те, що встигла помітити через заґратоване вікно вагона-телятника, в якому її сім’ю депортували до Сибіру.
У 1947 р. родину Блавацьких депортували до Сибіру.
«Я зібралася (під час того, як родину пані Арети вивозили до Томської області), взяла шахмати під пахву, пішла, а там якраз зацвіли тюльпани. Вирвала всі квіти, що зацвіли! Все повиривала. І ті москалі до мене: “Ты зачем шахматы взяла?”. А я їм: “Грати там буду в шахмати, і квіти вам не залишу!»
Вона опинилася в селищі Чорний Яр Томської обл. (РРФСР). На початках родина дуже бідувала. На їжу вимінювали все, що привезли зі собою. Мама Арети через важкі умови етапування мала проблеми зі здоров’ям. Голод і холод на новому місці лише ускладнили проблему і вона майже на рік потрапила до лікарні.
Аби вижити, Арета з татом ходила до лісу збирати гриби та ягоди. Під час одного з таких походів вони побачили в лісі глухаря, якого поранили мисливці. Попри заборону спецпоселенцям полювати, вони вистежили і спіймали птаха. Через це батько Арети згодом мав неприємності з комендантом спецпоселення:
«Мама обскубала… ще тоді… і… вже поїли. І я собі беру перо на пам’ятку, бо дуже гарне. Треба ж таке… Беру перо і кладу собі десь там в книжку чи де я там положила, шо… На пам’ятку! Перо! І з-за якихось час… вже… вже з’їли м’ясо, вже забули. Приводить той Злобін до нас міліцію, і тата арештують … І давай далі, шо ви маєте зброю, ви застрілили птаха. Тато відмовився. Бо вже з’їли… Вони давай ревізію і находять перо – то, шо я заховала. Бачте, нічого не можна ховати. Так би було пройшло би, а може й ні. Ну і тато тоді признався, і вони тата арештують, на Сибірі, і … І ведуть ше до лікарні той. То відразу то було. І в район. Ну, а тато побув там тиждень. Чи найшовся хтось… Чи як то вийшло… Шо то дізналися, шо то дійсно не він, то хтось стріляв. Десь то так казали. І тата відпустили, всьо було добре».
Згодом побут почав налагоджуватися. Блавацькі отримали невеличку занедбану хату. Своїми силами доводили її до ладу, щоб там можна було жити. На початках їм допомагав сусід (із депортованих поволзьких німців) – приносив маслянку, дав порося.
Згодом Блавацькі завели присадибну ділянку – купили теличку, мали 12 поросят. Теличка дала приплід. Якось на свята тато надумав різати теля, і бідкався, що не має сина – помічника.
Тоді Арета заявила:
«Тато, та я заміню тобі сина. Пішли, я буду тримати». Але для дівчини-підлітка це був досвід, який шокував її: «Я тримаю, я тримала! Я тримала цілий час… і тут… вже корова появилася вже… підрізане, а мені виривається те теля, ви знаєте… І теля стає на ноги без голови чи з головою. Но я так перестрашилася, я вті́кла. Я лишила тата, лишила то теля. Воно, знаєте, має ті імпульси… Я не знала, шо то таке могло… Я відпустила той шнур… Той… То всьо і вті́кла з того приміщення. То зробила таке…».
На засланні Арета пішла до школи: «І я як на Сибір попала… а пришла в 9 клас… мене віддали… Дробів не знаю… ну не знала я, я мусіла сама вчитися, ви представляєте. Мені було так тяжко на Сибірі. І я то… вчилася сама. І там то я закінчила… яко-тако. Твір-то я списувала. Коліжанок мала відмінниць. І вони мені на перерві порозказують всьо. А, ой, вчителі мене дуже любили. Класний керівник, так як я вернулася: “Де та Арета наша?” Знаєте, я була якась така забудна. І все зробити якось збитки, знаєте».
Щоправда, до школи Арета потрапила не одразу. Шкільна будівля була далеко від їхнього місця проживання. Отримавши дозвіл від коменданта залишити спецпоселення, Арета самотужки відправилася подавати документи до школи. Тоді стався неприємний інцидент. Директор, на думку Арети, мав намір її зґвалтувати: «Я відвернула і відразу… двері відкриті… Як я летіла по тому… бігла по тих… сходах. Школа була відкрита. Я зупинилась десь вже… і подвір’я, і по вулиці, я десь вже… де хати були, я зупинилася. І я до школи вже не пішла. Більше. І я пропустила цілий рік». Вдома нікому про це не розповіла. І лише за рік змогла піти до школи, коли того директора звільнили.
Смерть Сталіна спецпереселенці сприйняли з прихованою радістю:
«А як Сталін вмер, то було таке… Всіх, хто… Лінійку зробили. Боже, я від сміху вмирала, але я мусіла стояти також строго… (сміється) Не писнути навіть… Так треба було вміти грати. Вони спостерігали, як ви себе ведете, розумієте. Ну… ну… Ми тішилися, ми тішилися, шо вмер Сталін, шо буде амністія, шо буде полегшення». Але полегшення не дочекалися. Додому нікому не дозволили повертатися.
По закінченні школи Арета вирішила вступати до Томського фармацевтичного училища. Дівчина успішно склала вступні іспити, але не пішла на співбесіду за результатами вступних випробувань: «І балів було достатньо, і я є зачислена. Але я не йду на співбесіду. Ну дурна, тут я вже зовсім не знаю. Я не знала, шо то є співбесіда. Бачу, в списках я є. Я думаю, та шо то, треба йти по Томську, подивитися. Тільки прийшла, батон то я один з’їла відразу. Ви розумієте. Цілий батон, той, білий, бо того я не мала». Не побачивши свого прізвища у списках зарахованих, Арета розгубилася.
Тоді хтось із вступників порадив їй вихід: «Наші там були хлопці… І дівчата. І один каже: “Та ти йди в поліклініку, йди в лікарню, возьми справку”. Так тільки сказав. Підказав. І я пішла в поліклініку… в гінекологічне відділення… зовсім чужа людина… лікар. Всьо розказала, шо я як здала, і шо я не пішла на співбесіду, і вона дала мені довідку, шо я була хвора, там діагноз написала ,шо в мене кровотеча чи шо… написала. І та довідка була, шо я могла на фізкультуру не ходити до кінця, поки я вчилася. І так мене та довідка спасла, вони мене взяли».
І по сьогодні Арета Блавацька вважає, що освіта (шкільна й середня спеціальна), здобута на Сибіру відрізнялася високою якістю: «І так я закінчила, маю́чи дуже сильну опору таку в знаннях. По хімії в інституті мені більше дав той технікум, чим інститут. Наука там була на висоті. І скажу вам, і в школі не зрівняти зі Львовом. У Львові можна було халтурити, можна списати було. Там того не було. Там робили, старалися так об’яснити, шоби ти по математиці таки знав».
На останньому курсі училища Арета Блавацька вирішила повернутися додому і продовжити навчання у Львівському медичному інституті. На той час її родина вже отримала дозвіл на виїзд. Утім, батьки з виїздом не квапилися, їм потрібно було розпродати нажите майно.
Тож Арета вирушила в подорож сама. У Львівському медичному виші їй відмовили у вступі, адже вона мала негласне тавро депортованої. Тоді Арета поїхала до Києва писати заяву в Мінвуз УРСР:
«І ви знаєте, попадаю на якогось замісника… Такий… та я його не знала… нічо. Ну… молодий ще достатньо був. Але замісник був. І я йому кажу, шо я виселена, так і так, так я з вами говорю, і таке мені, я вже маю бути у Львові… а вони не хочуть мене приняти, тому шо нема такого дозволу, шоби мене приняти. Він… Я залікову мала, шоби показати. Він навіть залікову не дивився. Взяв мені підписав…. прийняти…. і без всякого. То мені дав і мене відразу прийняли. У Львові. І я вже у Львові вчуся. Вже у Львові, ви розумієте. Тішуся, знаєте». Але провчилася вона лише кілька місяців: «То мене викликає декан, шо він мене не… більше тримати не може, бо мене не відпускає Томськ. То друга федерація».
Тому Арета повернулася назад до Томської обл.
