ВАСИЛЬ ЛЕСИШИН
«Всі були в одних умовах, в одних кайданах і під одним наглядом радянських органів»
Василь Лесишин народився 23 жовтня 1947 р. в с. Завадові Стрийського району в заможній, патріотично налаштованій сім’ї. Разом із мамою, Катериною Лесишин, із дому Янкович, та бабцею, також Катериною, були арештовані 20 травня 1948 р. та пізніше виселені в спецпоселення Усть-Шиш Знаменського району Омської області РРФСР.
Там уже перебував батько оповідача, Василь Лесишин, арештований 21 жовтня 1947 р.
Дідусь Микола Лесишин, арештований у 1946 р., відбував покарання в Караганді до 1954 р., а після звільнення приїхав до своїх рідних в Усть-Шиш.
Засуджений у 8 місяців
Василевого діда арештували як оунівця. Згодом каральні органи ухвалили двійкове рішення виселети родину до Сибіру: батька, матір, бабцю. Мама на той час була вагітна і наступного дня народила:
«Я народився в селі, а в якій хаті я не знаю. Тоді якраз в 1947 р. почали вивозити людей, забирати з сіл. І діда мого заарештували по відповідній статті, як оунівця, ще в 1946 р. І було прийнято двійкові рішення про виселення в Сибір родини. І в 1947 р. якраз забирали людей – 22 жовтня [в Постанові про арешт вказана дата 21 жовтня – ред.] 1947 р. Мама на той час була вагітна мною. І на другий день в далекій сільській хаті десь народила мене. В якій хаті я не знаю. А 22 травня [в Довідці про реабілітацію вказано 20 травня – ред.] 1948 р. рішенням двійки була накладена резолюція на арешт моєї мами разом зі мною».
У Сибіру народилася молодша сестра, яка там померла немовлям. 1953 року там прийшла на світ іще одна сестра – Марія. Сьогодні вона живе в селі, у дідівській і батьківській хаті. Четверта сестра Слава народилася вже в селі Завадовіу 1957 р.
80-метрові бараки та лісосплав
У Сибіру Лесишини жили в довгих військових бараках, метрів по 80 приблизно. У бараці ліжка стояли поруч одне біля одного, між ними був лише вузький прохід. Увесь барак був заселений людьми. Їжу вимушені співмешканці готували на одній кухні, почергово.
Туалет розташовувався за метрів 50-80 від бараку. То була звичайна, викопана й загороджена траншея, якою користувалися і влітку, і взимку, коли морози сягали 35 градусів. Крамниця була за 3-4 км, хліб лише чорний, а вибір продуктів обмежений. Зрештою, грошей теж не водилося – люди працювали здебільшого за відмітку. Можна сказати, «раби ХХ століття». До найближчого міста (Омська) близько 250 км, транспорту жодного не було.
Взаємини між людьми були дружніми – сперечатися не було чого, всі опинилися в одних умовах і під спільним наглядом радянських органів – регулярно ходили відмічатися в комендатуру. Було багато дітей різних національностей, але вони між собою різниці не відчували, “були всі як одна родина”.
Мама, молода 21-22-річна дівчина, працювала на лісосплаві. Там вона загалом відгарувала 8 років і 8 місяців. Батько працював у кузні. Дід у цей час був у Караганді, брав участь у повстанні й заворушеннях – там було багато інтелігенції, людей, які активно боролися проти радянської влади.
Послаблення режиму настали в 1953р., коли помер Йосиф Сталін. Тоді в СРСР почалися процеси умовної лібералізації суспільно-політичного життя , тож у 1954 р. діда звільнили. Проте він мусів приїхати на поселення Усть-Шиш. Дід дякував, згодом і батько теж. Після повернення до України дід і тато були причетні до відкриття церкви в Завадові.
Повернення, що асоціюється з яблуками
«І в [19]53 р., коли помер Йосиф Сталін, тоді пройшли відповідні процеси в Радянській Державі. І в 1954 р. було послаблення трошки, потепління, і діда звільнили, але він повинен був приїхати на поселення в поселок Усть-Шиш, де були ми. І цей епізод я пам’ятаю. Ну, дідо по статурі був мій, здоровий чоловік. І приїхав, і взяв мене підкинув з радості, так… Той епізод я пам’ятаю».
Родину звільнили зі спецпоселення 25 серпня 1956 р. Декілька тижнів потому вони – мама, батько, бабця, дід, Василь і сестра – вже повернулися в Україну. Цікаво також, що в багатьох наших респондентів життя в Україні асоціюється з яблуками. П. Василь також розповів про те, як він вперше їх скуштував.
«Я пам’ятаю, як ми їхали вже з Сибіру. Я пам’ятаю, як ми їхали до Москви, як ми добиралися, і вже з Москви ми їхали поїздом. Пам’ятаю, вночі так їдемо і я став в вагоні. Дивлюсь десь, Дніпропетровськ чи, не пам’ятаю, яке місто на Східній Україні… Так вогні, вогні, вогні. Місто було. І перше яблуко я з’їв вже в 9 років. Тому що там [у місцях депортації – ред.] яблук ми не їли».
Знімок чотирьох друзів без імен
Уже багато років Василь шукає свої друзів – трьох однолітків із Латвії, які дітьми перебували разом із ним у спецпоселенні Усть-Шиш. Оповідач звертався з проханням до Консульства Латвійської Республіки у Львові, однак там йому не змогли допомогти. На жаль, він не пам’ятає імен своїх друзів, знає тільки те, що всі вони 1946 р. н.
«Ту історію я дуже добре пам’ятаю. Не знаю чому, але вона мені запам’яталась. То було так, то була зима. Як я вже казав, ну пішов я в туалет, а туалет був далеко. І от повертаюся я з того туалета, то зима була, я в шапці, і тут на вулиці коло бараку, бавилися троє дітей, вони десь теж вже мали по 7, по 8 років. І вони кажуть: “Вася, становись, мы сделаем фотографию”. Я кажу мовою, якою вони до мене говорили. Я кажу: «Хорошо». І я став коло них, і вони зробили фотографію. Віддали мені, вручили мені фотографію. То був десь 1955 р. Ті діти були з Прибалтики, з Латвії. Латиші вони були. Там два хлопчика, одна дівчинка. Вони на коньках якраз возилися. […] Вони жили в нашому бараці, тільки з іншої сторони. Барак був довгий десь метрів 60-50».
Цю світлину зробили в чотирьох копіях і кожен із зображених отримав по одній. Тому є надія, що хтось із зображених також поділився цією історією та фотографією.
Хто записував: інтерв’юерка Ліана Бліхарська
Де: місто Львів
Коли: 30 липня 2021 року
Хто працював над записом: операторка Наталя Хасанчин
Проєкт: «Пам’ять України»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
