ВОЛОДИМИР ШВЕЦЬ
«То я, ти – моя мама…»
Народився 3 березня 1949 р. у с. Ляшки Гостинцеві, Дрогобицької області (тепер с. Гостинцеве, Львівської області) у родині Петронелі Швець і Станіслава Маланчука.
Ув’язнений перед народженням
Петронеля Швець, матір респондента народилася 21 липня 1927 р. у с. Ляшки Гостинцеві, Дрогобицької області (тепер с. Гостинцеве, Львівської області). Окрім неї в сім’ї було ще п’ятеро дітей.
Після навчання в сільськогосподарській школі, вона працювала в районному відділі фінансів.
Наприкінці 1948 р., на шостому місяці вагітності, була затримана за зв’язки з підпіллям.
«Працювала в райфінвідділі. Розказувала як, ну ходили ці і збирали податки. Як сміялись, за козу, за дерево тоді ж цей, все було. Чи якісь відомості вона надавала, скоріше всього так. Є речі які, про то розмова не йшла. Єдине, шо коли я служив і приходив, ну якщо в цю, в польовій формі з пістолетом, вона дуже боялась зброї. […] Таке зв’язано з підпіллям, це було, хіба шо по специфіке роботи, може скоріше як, чи то розвідвідомість, ну як от таке. Решта я не чув шоб вона приймала таке якесь. Як вона зброї боялась».
Петронеля Швець перебувала у в’язниці в Дрогобичі. Допити полягали у тому, щоб з’ясувати місце перебування її чоловіка та батька дитини – Станіслава (Стаха) Маланчука, позивний «Крупа».
«Вночі викликали на допит. Влаштовували «5-й кут», переламали ніс. Головне запитання – признатись, хто батько майбутньої дитини. Була відпущена додому, потім в городі біля хати були засідки НКВС, щоб арештувати тата» – написав Володимир Швець у своїх спогадах.
«А ти знаєш хто твій тато? А де він зараз є? А покажи»
«Літом 1948 р. мама таємно повінчалась з татом в с. Воля Арламівська». «Богу дякувати, що ти вже від їхала буде можна частіше з Тобою поговорити, бо говорити з Тобою дуже хочеться серце до тебе рветься але ти не може вільніше, та хоч через листи. Про тебе незабуду ніколи і ніколи що буду міг то тобі вчиню. Ти дорога сестро може більше думаєш але подивися на праву руку, вона все пригадає – так як мені. Прийде час, що проживемо ще разом в хаті».
Це фрагмент з листа надісланого Петронелі Швець 15 липня 1950 р. Листи в Інту надсилали брат та сестра, проте вписували туди слова чоловіка – Маланчука Стаха.
Щоб не видати себе він звертався до дружини: «дорога сестричко».
Володимир Швець пам’ятає про батька небагато – здебільшого це родинні перекази, спогади матері та односельчан. В 1990-х він пробував знайти справу тата в архіві, проте безрезультатно.
«Звати? Справа в тому, що документів він так… не цей. Це він був, прізвище Маланчук, ім’я Стах чи Станіслав. Там бо ско…, ну завжди, скорочення є. Чи то було «Стах» від Станіслав чи просто Стах. Теж не знаю. Ніби говорять, шо він цей, родився в Ходорському районі, Бараничі. Чи так воно чи не так, як мама говорить. Все шо він говорив, то він мав говорити так, шоб, шо вона не і не знала, шо ну, чи вірити чи не вірити, не думала. Хотя було раз, на «Кінескопі» працювала одна жінка з того села і вона от фотографії, шо є показала там родичам бо, каже, там півсела з тим прізвищем. Там сказали, шо коли пішли до тих показали, там де цей, шо каже, чи там сестра, чи якась родичка, заплакали і все».
Стах Маланчук був заарештований влітку 1952 р. під час облави:
«Літом 1952 р. в с. Гостинцеве тато з двома бійцями попали в облаву. При перестрілці один боєць був убитий, другий застрелився, тато був схоплений. В тому ж році був суд, його приговорили до 25 років ув’язнення. Подальша його доля невідома, а побрехеньок було багато. В кінці літа 1957 р. (якщо не помиляюсь) в Мостиській районній газеті «Соціалістичний шлях» була стаття про «буржуазні націоналістичні банди», згадувався і тато, і його псевда: “Шувар”, “Крупа”».
(на фото: Батько – Стах Маланчук, на фото – з правої сторони)
В родинній пам’яті є історії про те, як Стах приходив навідати сина, як за ним спостерігав. Пізніше він переказував інформацію про сина своїй дружині:
«Найдорожча Петрусю! Боль серце розриває, що розлучила нас біда, уже минув рік часу як дорога ми бачилися, згадую дорога св. Михайла в цьоці коли ми востаннє бачилися, Тебе тяжко забути здається, що і не забуду! Пам’ятка одна син Влодзьо, що хиба ним потішуся. Дитина мудра, що Ти не маєш понятія, хоче лише олівця і пише. Із хаті стіни всі обмазав, мене боїться, коли я прийду до нього то він лише держиться бабці. А мене б’є по [нерозбірливо] і тяжкою бідою присвою його, шо піде на руки. Вже не є такий сміливий як колись. Але Богу дякувати здоров та росте, споминає маму»
– фрагмент з листа брата Михайла Швеця, датованого 29.11.1950 р.
Володимир тільки пізніше зрозумів, що цей «високого росту мужчина», якого він бачив на подвір’ї, це і був його батько.
Він казав сину, що якщо будуть питати «хто твій батько?», то треба сказати, що він «втопився в помиях».
Фотографія, на якій всі діти ув’язнених матерів – Петронеля Швець в ув’язненні
У довідці про звільнення, виданій Петронелі Швець, вказано, що вона була засуджена 8 квітня 1950 р., за статтею 20-54-1а Кримінального Кодексу УРСР, на 5 років. Покарання відбувала у виправному таборі в м. Інта, Республіка Комі, РРФСР.
Після повернення розказувала сину про перебування в таборі:
«Розказувала шо цей, то шо тільки вони приїхали, зразу місцеві і всім сказали, шо «приехали фашисты», тому так відносилися. Ясно жили в бараках, спали як оселедці, тому якшо, перекидання – треба було по команді. Один командував, видно, і всі переверталися на другу сторону. Ясно, зимою там морози були за 40. Ясно, якшо більше сорока – то вже не виганяли на роботу. А так до сорока да, з кайлом. «Іди працюй». Тобто довбали вічну мерзлоту і робили кювети. Дороги там. Тому раз цей, шо мама позбавилася хліба. Сказали для цей таку-то, шо то таке. Вона ж мабуть і російської добре не… та й тоді хто знав російську так. Викопала яму, сказали та от відкоси треба, то вона так зробила. І вийшло шо ніби вона, ну шось спеціально зробила. Тому позбавили хліба».
Переписка з рідними дозволялась один раз на півроку. В першому листі рідні відправили фотографію сина. Володимир Швець показав команді проєкту цю фотографію і сказав, що вона в такому поганому стані, бо мама позичала це фото іншим ув’язненим, щоб вони могли дивитися на нього і згадувати своїх дітей.
(на фото: Дитяче фото Володимира Швеця передане його мамі у Сибір, 1950 р.)
«То я, ти – моя мама…»
«Гарно світить сонечко. Співають жайворонки. На серці ще веселіше – йду з бабою Настею до потяга, щоб поїхати до Львові на зустріч з мамою (їй дальше Львова їхати заборонялось). Всю дорогу стояв і дивився у вікно. Нарешті перон і я біжу назустріч до мами…» – написав у своїх спогадах Володимир Швець.
Мама була звільнена, згідно з березневою амністією 1953 р., 14 травня цього ж року. «Утримувався під вартою, в місцях позбавлення волі три років, 5 місяців, 7 днів» – так зазначено в довідці про реабілітацію, яку вона отримала 21 липня 1992 р.
«1953 рік. При звільненні мамі було нараховано сім рублів і 50 копійок (то було ніщо). За відмову їх отримати пригрозили – арешт»; «90-ті роки мама отримала компенсацію за роки ув’язнення і поки її видали (інфляція) – вистачило щоб купити один чобіт (на другий добавив)».
Володимир Швець згадував, що він багато думав про першу зустріч з мамою. Після приїзду на львівський вокзал він підбіг до мами, проте вона його не відразу впізнала і запитала: «а ти до кого?».
Хоча у 1953 р. з Петронелі Швець було знято судимість, їй не дозволили повернутись до села, найближче, де вона мала право проживати, це у Львові. Там вона влаштувалась на завод низьковольтних ламп.
Спочатку проживала у рідні, потім почала знімати кімнату, у 1963 р. отримала «квартиру підпідвальну». Володимир Швець проживав разом з бабцею до березня 1961 р., тоді він поступив в технікум радіоелектроніки.
Автобіографія і мрії про юридичний
Для «радянської людини» дуже важливо було вміти написати «правильну» автобіографією, яка була її «перепусткою» у «нормальне життя». Дякуючи «правильній» автобіографії можна було влаштуватися на навчання та роботу.
«Завжди писав [автобіографічні відомості], нічо. Батька не було, не знаю і знати не хочу. Все. Питань нема. Офіційно ніде не було? Не було. А значить офіційно нема, не приставайте. Нема, не було. Мама одиночка. А за шо? А про маму відомості не давав. Хто? Робітниця. Питання теж не було. Ну все робив шо б не як ці, за мене зробили. Коли треба було найшли і…».
Після закінчення технікуму, у 1969 р., оповідач хотів здобути професію юриста: «Ну коли треба було допуск, то ж оформлявся, знаходили все. Мені казали, колись я хотів стати юристом. Мені родичка сказала, з твоєю автобіографією, ну хіба шо тільки на білі ведмеді їхати, а не в університет на юридичний. Тому. Як закінчився технікум, то в 69-му році, то якраз була повєстка на, в армію».
