ГАЛИНА РЕШЕТНИК
«Сміятись не можна було, відразу карцер»
Галина Решетник народилася 1 вересня 1941 року у селі Радові на Рівненщині у сім’ї селян – Івана (1914 р. н.) та Ганни (1922 р. н.) Миколайчуків. Тато був ковалем.
Під час «вересневої кампанії» 1939 р. батько служив вершником у Війську Польському. У 1943 р. став сотенним Української повстанської армії (УПА), за що був арештований радянською владою у 1944 р. Суд відбувся у Рівному. Іванові Миколайчуку присудили 10 років виправно-трудових таборів.
«Наша детективна історія почалася з Дубна»
Слідом за батьком 18 травня 1945 року маленьку Галину Решетник разом із мамою депортували: «В 45-му, в травні, відразу після Дня побєди. Для мене той день не існував внутрішній взагалі ніколи, тому що 18 травня нас вивезли звідти. І навіть нічого не дали взяти такого там, люди кидали нам хліб, щось во так на воза, шоби… Нас з мамою тільки вивозили».
Молодшого брата пані Галини, Петра, переховувала в себе бабуся.
Уже з вагону маленьку Галинку викрала тітка, батькова сестра, і переховувала дівчинку в знайомих. Проте ввечері, під час переклички, виявилося, що дитини немає. Маму під дулом пістолета примусили шукати доньку серед родичів:«І маму заставили вже майже вночі, каже, на конях вони з автоматами, мама така невеличка, знаєте, між ними, а їй всього було 22 роки, ще зовсім така молода, під автоматами тими вона пішки туди, до тьоті, потім тьотя пішла до тих, прийшли в ту хату. Ну, що робити? Треба було привести. Я стою в куті, замурзана, мені 3 роки. Плачу, біля якогось смітного там, знаєте, відра. Вони сидять, каже, ті, їдять шось і кажуть, бач, така голодна, видно, плаче ж, а не просить. То розказувала вже ма… Мама не могла про це все розказувати, розказувала тьотя, її сестра. І я вчепилась в неї, і все… Бо мама вирішила, шо краще так… Разом, хай вже, як буде, але щоб все було разом».
Галина Решетник пам’ятає довгу дорогу до пункту призначення. Чи не найяскравіший та найжахливіший спогад етапу – це напад білої ведмедиці на баржу з людьми. Усі пасажири дивом уціліли.
«Хороша назва Мама»
Галину Решетник з мамою поселили в селище Мама Іркутської області РРФСР. Туди можна було добратися лише водним чи повітряним транспортом.
Усі мешканці поселення працювали на лісоповалі. Не винятком стала й Ганна Миколайчук. Невдовзі мама пані Галини сильно захворіла. Як виявилось пізніше, її скосив туберкульоз хребта. Два роки пані Ганна хворіла в лежачому стані.«Вона йшла спочатку з температурою, коли вже впала непритомна, її поклали. […] Там нічого не зробили, температуру збили і знов переслали її, перевезли на Маму, в лікарню, і два роки вона фактично не вставала. Туберкульоз хребта, от в мене є та… Така довідка її з теї лікарні – туберкульоз хребта. Ну а я, поки жила в знайомих там з-під Рівного, по дорозі познайомились, такі хороші люди, ну їм не дозволили мене тримати, в них свої були дівчатка, і вони вже казали, шо яка різниця вже, і мене взяли, поки мама, може, виздоровіє. Але їй все гірше і гірше ставало».
«Вы не воспитаете советского человека настоящего»
У цей час Галина Решетник жила в українській родині Новосадів із-під Рівного, з якою вони з мамою познайомилися під час етапу. Та їй не дозволили залишатися в них і перенаправили в будинок для дітей ворогів народу.
Ці два роки в дитячому будинку пані Галина згадує із жахом. Дітям заборонялось проявляти будь-які емоції: «Два роки – то страшне, що там робилося, я не кажу, що там їсти не давали, що карали і карцер був для таких навіть дітей, сміятись не можна було, відразу карцер».
Вони постійно голодували. Там у Галини Решетник почалася дизентерія і їй вже не залишили шансів на життя.
«48-ий був, я викопувала ту гнилу після зими картоплю і так пекла на плиті, на гарячій, щоб щось з’їсти. Ну, звичайно, шо після того може бути? В мене дизентерія, причому не просто така, а кривава дизентерія, шо мене кинули там вже в лікарні, я вже не в палаті десь, а десь в коморі була, там повзала, бо ходити я вже не могла. Я вже не стояла, нічого, я вже всьо, як кажуть, закінчила там була життя».
На щастя, мама Галини одужала, і дізналася про долю доньки, яка перебувала в лікарні. Проте, їй не дозволили забрати дитину:«Вона звернулася туди, щоб їй дозволили забрати мене, ще до того, як я попала в лікарню, шоб забрати мене з того дитячого… “Вы не воспитаете советского человека настоящего”. І залишили мене вмирати, ніхто не приходив. Ніколи. Ну всюди голод (…) Тому це були страшні часи, роки».
Ганна Миколайчук «повісила на руку”» виснажену Галинку і накрила її пальтом. Таким способом винесла з приміщення ледь притомну дитину. Знайомі мами доклалися до одужання малої Галинки.
В 1948 р. Галина Решетник пішла до місцевої школи. До цієї школи ходили як діти місцевих мешканців, так і діти з інтернату. Останні й розказали адміністрації дитячого інтернату, що Галина жива.
Галина Решетник пригадує, що кожної неділі в одній із кімнат у бараці збиралися люди на богослужіння. Переважно богослужіння проводили члени сім’ї священиків. Разом вони святкували Різдво та Великдень.
НА ФОТО: Пані Галина та її подруга-литовка Ниля
«Вы свободны. Дети за родителей не отвечают»
У 1953 році, після смерті Сталіна, Галину Решетник викликали до комендатури, де повідомили, що вона вільна та може повертатися в Україну. «53-ий рік, смерть… Нас викликали туди, на площу, наша вчителька, ну то мені 12 років, наша вчителька по радіо тому такому, знаєте, гучномовцю, чорний був, коли почула, впала на тротуар, коли… Шо він [Сталін – ред.]вмер, от, а ми тихенько сміялись. Ну ми вже були такі… Після того мене викликали в комендатуру, от, і сказали: «Вы свободны. Можете ехать на Украину. Дети за родителей не отвечают». То я так запам’ятала, ну я вже була, шо ж мені вже було дванадцять. А я так буркнула: “А в три года отвечали”. Розумієте? Він ТАК на мене зиркнув, думаю, якби інші часи були, то точно б прибив [сміється]».
(НА ФОТО: Листівка від батька, 1953 рік – зворот листівки)
У 1954 р. Іван Миколайчук повністю відбув свій термін ув’язнення в Караганді. Звідти його перенаправили на поселення в Костанай (Казахастан), де він працював на заводі. Паралельно чоловік постійно писав листи-прохання щодо звільнення своєї сім’ї й можливості їхнього об’єднання. Проте, як виявилося, у 1950 р. Ганна Миколайчук добровільно-примусово підписала згоду на пожиттєве заслання у їхньому поселенні Мама.
Галина Решетник біля бараку у посльовку Мама, перед відїздом, 1954 рік
«Яке це щастя – зустрітися із сім’єю»
Але Іван Миколайчук все-таки досягнув мети, і в 1954 р. сім’я у повному складі (зокрема й брат Петро) зустрілися у Костанаї.
У 1956 р. сім’я Миколайчуків повернулася в Україну й оселилися в місті Дубні на Рівненщині. Їм виділили землю під будівництво, та перешкоджали прописатися на новому місці.
Тоді пані Галина почала відвідувати місцеву російську школу, бо української мови на той час не знала. Вчилася дуже добре. Завдяки батьку свого однокласника, який був начальником міліції, їй вдалося прописати сім’ю й отримати документи.
Після закінчення школи Галина вступила до Київського університету телекомунікацій. По його закінченні, дівчину скерували на роботу до Запорізького телецентру, де вона пропрацювала три роки.
Опісля Галина Решетник вийшла заміж і народила сина. Невдовзі жінка опанувала омріяний фах математика. У 1980 р. вона захистила дисертацію й здобула ступінь кандидатки технічних наук.
Нині Галина Решетник пенсіонерка, мешкає у Тернополі, є членкинею Тернопільської обласної спілки політичних в’язнів та репресованих, Товариства дітей політв’язнів.
Крім того, Галина Решетник – почесна голова Тернопільської обласної асоціації жінок. Зараз пані Галина працює над написанням мемуарів.
Хто записував: Ганна Заремба-Косович
Де: Тернопіль, Україна
Коли: 25 листопада 2020 року
Хто працював над записом: Ганна Заремба-Косович
Проєкт: «Пам’ять України»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
