Галина Головецька (Кордуба)
«Я була дуже щаслива на той час, шо нас вивозять,
бо не треба йти до школи»
Галина Головецька із дому Кордубів народилася 27 квітня 1938 р. у Львові у священичій сім’ї.
Її батько – Кордуба Емануїл, 1907 р.н., був священником у Рогатині та згодом капеланом дивізії СС «Галичина»; мама – Йосифа Кордуба, 1910 р.н., з дому Несторів, займалася вихованням дітей та домашнім господарством, допомагала о. Емануїлові.
Під час війни сім’я переїхала до с. Містки, що біля Пустомит. Там раніше жив і працював дідусь респондентки – о. Петро Кордуба, якого у 1939 р. разом з дружиною Софією та дочкою Марією вивезли на Сибір.
Досі не встановлено куди саме депортували сім’ю – тітка Марія, о. Петро із дружиною померли дорогою додому. Галина запам’ятала тільки, що жили вони «500 км по Єнісею».
Улітку 1944 р. Кордуби виїхали до Скульська (Познанське воєводство, Польща). У 1945 р. мати разом із двома дітьми, Галиною та Ігорем, повернулися до Львова. У 1950 р. розпочалася їхня багатоетапна депортація.
Поневіряння родини Кордубів
Дідусь Галини був парохом у селі Містки Львівської області. Його вивезли із дружиною й однією донькою, вчителькою з Оброшино, у 1939 р. (усього мав одинадцятеро дітей). Усю війну він пробув у поселенні, куди корабель приходив раз на рік. Дідусь мав 72 роки, а бабця – 65. Старенька померла на поселенні. Про це Галина Головецька згадує так:
«Моя бабця померла там. Бо вона дуже любила каву, а кави не було. І дідо ходив по… там, де возили зерно, і зскрібав ложочкою то, шо ся розсипало, потім то мив, палив і робив бабці каву. Бо вона без кави не могла жити. Ну і такі дуже були страшні умови».
Дід намагався працювати сторожем у теплиці, але до нього надто прискіпувалися, тож у підсумку працювала лише донька. Жили бідно, часто голодували. Дід не хотів повертатися, але знав, що коли він не поїде з поляками, тітка пропаде. Він був дуже слабкого здоров’я, його транспортували на ношах. Пережив лише корабель до Томська і там помер. Місце поховання невідоме. Бабцю не пустили до Львова, вона тривалий час жила на сході України, лише за п’ять років повернулася до сестри на захід України. Сестра мала сімнадцятеро дітей, її чоловіка теж переслідували та схиляли до співпраці з каральними органами:
«Коли вуйко прийшов і сказав: “Оленочко, я підписав”, то вона сказала: “Васильку, ти хрестом лежав, як ти міг підписати”. Він сказав: “Ну, я не підписав! Готуй мені рюкзачок”. І назавтра прийшли його забрали. І він відсидів вісім років від дзвінка до дзвінка».
У Містках, де сім’я жила до 1944 р., мама Галини врятувала єврейку, яка звернулася по допомогу – Кордуби допомогли їй переїхати до своєї подруги у Кракові.
Після приходу росіян сім’я Галини втекла зі Скульська, бо батько був капеланом дивізії «Галичина». «Маму закликали в ґміну і сказали, шоб мама підписалася на польку і стала католічкою. Мама сказала, шо «я виросла в Польші – не була полькою і полькою не буду». А нас вигнали зі школи за то… Сказали, шо до школи не будем ходити і так далі. І ми за двадцять чотири години були в Медиці. З чотирма канапками і з двома валізками. […] Нас зняли з поїзда, і поселили в такий лагер для переселенців. Але та як нас віз польський фірман такий, він сказав, шо: “Пані, ви то не везіть до того лагеря, бо ті ваші валізки, ви їх назад не візьмете”».
У таборі в Медиці вони провели півтора місяця і потому з новими документами повернулися до Львова. Мама пішла працювати до школи, але за місячну шкільну зарплату можна було купити хіба одну булку хліба.
Виживали завдяки господарству та підробіткам, мама активно допомагала – носила передачі товаришкам, які сиділи в тюрмах.
«Поп, молись своему богу, пускай её найдёт»
У родині переказують випадок, коли Марія Кордуба загубилася, та її ніяк не могли знайти – на прохання о.Петра про допомогу наглядачі відповідали: «Поп, молись своему богу, пускай её найдёт». Тиждень дитина сиділа на гілляччі в лісі, аж поки її не почали шукати.
На дванадцятий день народження п. Галини їх заарештували та перевезли до пересильної тюрми:
«То було якраз на мій день народження – 27 квітня в 12 годині ночі прийшли з обшуком. Мама нас не будила, бо був якийсь такий той лейтінант, можна сказати, якийсь такий нормальний, не як люди розказували, і він сказав дітей не будити. Бо мама була на своєму прізвищі, а ми були на Кордуба, то вони не знали, що мали з нами робити. Із дванадцятої години до шостої рана вони кудись їздили, поки не привезли папірчик, де було написано: “Нестор – Кордуба”. Тоді вже сказали нас будити і збиратися. Ну, я була дуже щаслива на той час, що нас вивозять, бо не треба було йти до школи – ляльку в торбу, торбу під паху і я готова до “отьезду”. Брат мій вже допомагав мамі збирати. Вони, правда, позволили все брати, тільки вкрали тата годинник. І мама сказала, що він не був якийсь цінний, ні золотий, що це тільки дороге як пам’ятка. І він [лейтенант] пробував в своїх солдат його витрясти, але намарно».
(на фото: Респондентка (ІІ ряд перша з правої сторони) з однокласниками – школа №45 в Комсомольську на Амурі. Вчителька Октябріна – І ряд посередині. Ігор Равенський, який запам’ятався респондентці з уроків математики – IV ряд 4 з правої сторони)
Родину тримали в пересильній тюрмі на Замарстинові майже 4 місяці, тут пережили епідемію скарлатини. Маму впродовж цього часу регулярно викликали на допити:
«Мама сказала, шо не підпише, а він каже, шо “я тебе зашлю на білі ведмеді і вони тебе з‘їдять”. Мама сказала, шо “вони мене раз з‘їдять, а як я вам підпишу, ви мене будете все життя їсти”. І мама не підписала, і тоді вони зачали організовувати, як би то сказати, послідній той транспорт».
На пересилці сім’я була мама респондентки Йосифа захворіла на анемію – «До вагону маму вже несли на носилках, але тітка змогла передати чотири пляшки желізного вина, і то маму врятувало».
Сім’ю хотіли висадити у Томську, Омську, Новосибірську, Іркутську. Ніде їх не брали, бо вже було забагато переселенців. Спочатку їх привезли в поселення Чіпалі Хабаровського краю РРФСР, пізніше у Двадцятку, потім у Совєтську Гавань, колгосп Селіхіно та Комсомольськ-на-Амурі. Мама почала працювати в пекарні. 14-річний брат ходив на роботу 20 кілометрів. Усього в Сибіру Галина провела 9 років, мама із братом – 10. Повернулися Кордуби у 1960-1961 рр. Відтак Галина жила з тіткою, брат навчався в технікумі. Водночас мати не реабілітували, тому вона не могла залишатися у Львові.
Галина пам’ятає, що їх поселили в однокімнатну квартиру, де проживало дванадцятеро осіб. Зазвичай вимушені співмешканці спали на підлозі. Тривалий час Кордуби також жили в підвалі власного будинку, який їм наче й повернули, але той уже заселили інші люди. Облаштування життя тривало десятиліттями й вирізнялося численними переслідуваннями: відмовами прописувати, скасуванням стипендій тощо.
«Мама померла в 96-му році. Але мама ше застала, все дивувалася: “Йой, Галю, на Високому замку підняли синьо-жовтий прапор, покажи ше раз. Покажи ше раз!”».
Батько помер в Англії від інсульту – він належав до дивізії, яку інтернували італійці. Щойно їх визнали за українську армію, а не німецьку, усіх 11 тис. молодих хлопців переселили до Англії.
