Ганна Стефанюк-Кучіна
«Збирайте свої речі
вас виселяють»
1938 р.н., с. Шепарівці (нині Коршівського р-ну Тернопільської обл.).
Жінка народилася в селянській родині. Від раннього віку допомагала батькам по господарству, внаслідок чого вважала, що не мала повноцінного дитинства:
«Ой, та весь час я не була дитиною, бо треба було працювати. То не було дитинства як такого. Такого як такого дитинства на було, бо ми ходили збирали ягоди, збирали клюкву, збирали гриби. Оце все ми здавали, аби було, за шо хліба купити, а потім гриби солили собі на зиму».
Маленькою дівчинкою Ганна ходила до дитячого садка, який розташовувався поблизу дому. Там, за її спогадами, «випікали дуже смачний хліб». Потім у рідному селі вона почала ходити до школи. Втім, подальшу науку перервало виселення. У вересні 1950 р. сім’ю як «куркульську» разом із трьома дітьми депортували до Сибіру.
«Ну, сказали за то, що тато був багач. Куркуль, як то вони називали. Ну, тоді якраз організовували колгоспи, ну і їм треба було, поля забрали, всьо забрали, господарку – тут 50 тисяч цегли було, дерево, стодола величезна (…), ну вся худоба, це всьо забрали в колгосп, організували колгосп».
Про той день Ганна пригадувала:
«Приїхали з… це був Коршівський район. Приїхали звідти КГБшники, так їх називали, з автоматами, так якби то були страшні преступники. Ну і сказали до батьків: “Збирайте свої речі, вас виселяють”. Всьо. І зібрали, що могли зібрали, решта всьо лишилося. І забрали, всьо (…) Що могли, то дітям мама, що там упакувала, якусь одежу, якусь обув, з собою тоже взяли то, що перше необхідне. Всьо, що могли ми взяти».
До грудня 1950 р. сім’ю утримували на пересильному пункті у Коломиї, Станіславської (тепер Івано-Франківської) обл., а потім виселили у с. Минаєво Томської обл. РРФСР. Дорога на схід тривала два місяці. Внаслідок нестерпних умов у вагонах-телятниках помирали інші депортовані:
«Ну, а як помирали, то прям викидали з вагонів і всьо».
Умови життя на спецпоселенні були нестерпними.
«Дуже була біда, бо не було що їсти. Мали на сім’ю пів кілограма хліба, нас п’ять чоловік, давали пів кілограма хліба. В магазині можна було купити, на трудодні батькам давали такі, знаєте, висівки, вівсяні всякі, той-во, що мама то робила, терті пляцки пекла на тій буржуйці. Отак ми виживали».
У місцевій школі, де навчалася Ганна, дітей депортованих стигматизували:
«Нас там обзивали. Знаєте, як то тяжко було вчитися, всьо на російській мові, а ми ж російської мови не вчили, діти малі».
Сім’я повернулася на Західну Україну аж у 1960 р.
