Ганна Іванцова (Слупська)
“Моє дитинство так раптово закінчилося”
1943 р.н., с. Рашківці (нині Гусятинського р-ну Тернопільської обл.)
Батько Ганни – Пантелеймон Слупський – у міжвоєнний період працював секретарем сільської ради, керував «Просвітою» та водночас був членом ОУН.
За це у 1948 р. радянська влада засудила його до 10 років позбавлення волі за ст. 54. За два роки,
у січні 1950 р., шестирічну Ганну разом із мамою та старшою сестрою депортували на спецпоселення Алгач Амурської обл. тодішньої РРФСР поблизу кордону із Китаєм, де сім’я прожила 21 рік.
Перед виселенням їх два місяці утримували у в’язниці містечка Копичинці на Тернопільщині
Ліворуч ― Катерина Слупська (мама), у центрі ― Іван Слупський (брат), праворуч ― Пантелеймон Слупський (тато), с. Раштівці, 1926.
Про свій тюремний досвід Ганна пригадувала:
«Спочатку привезли у сільську раду, там нас усіх переписали, перерахували. Я пам’ятаю, попросилася по нужді і мене вивели за сільську раду, я замерзлими рученятами знімала штанята, а солдат стояв за мною з автоматом. Повірте, лице того солдата я пам’ятаю донині».
У камері одночасно перебувало 20 сімей. «Не було ніде лягти на підлозі, спали по черзі (…) ну 20 сімей, у кожної сім’ї була дитина, допустимо. Не мали де спати! Всі лягали на підлогу так-во і по черзі спали».
Через перенаселення та антисанітарію у в’язниці поширилися воші. Для боротьби із напасниками тюремне керівництво наказало підстригти всіх дітей, незважаючи на стать. «Я добре пам’ятаю, коли комендант прийшов і наказав всіх дітей підстригти наголо, щоб часом чогось не завелось. А в мене було дві гарних русих коси. І я дуже боялась, щоб їх не підстригли. І так би було і сталось, але получилося так, що сусідка мала горілку. За фляшку горілки вони відвернули ту біду».
Після двох місяців тюремних поневірянь сім’ю відправили етапом на схід. Подорож тривала один місяць і стала ще більш небезпечним випробуванням, яке не кожен міг перенести фізично. «Дорога була дуже важкою. Найбільше допікали холод і голод. Тому що все, що нам могли передати з дому, ми з’їли в тюрмі за два місяці. А ще страшно було то, що не всі витримували. По дорозі люди помирали. З нашого села померло троє – Полос Магда, Полос Кирило і Полос Петро, їх син. Всі троє померли і по дорозі їх знімають просто з вагона, а ешелон їде далі. Ніхто з рідних не знає до сьогодні, де їх могили, і ми так поїхали і тоже не знаємо», – пригадувала Ганна.
На великих станціях із кожного вагона виходили кілька осіб, щоб принести баланду та хліб. Однак часом відстань між станціями була занадто довгою і люди у вагонах-телятниках залишалися без їжі протягом більш ніж доби.
На спецпоселенні сім’я мала пройти школу виживання та адаптуватися до нових умов життя. Свій дитячий досвід життя на виселенні Ганна осмислила в авторському вірші «Моє дитинство»:
Моє дитинство пахне полинами:
колючий терен, м’ята, спориші,
сестричка старша і обійми мами
жевріють у моїй пораненій душі.
Рідне село, а в ньому наша хата,
через дорогу ріс бабусин сад,
а я мала, шість рочків – небагато,
все бігала туди і верталась назад.
Ще пам’ятаю ясен край дороги,
старий, покручений і майже без гіляк,
гніздо лелеки звили на горі.
В різдвяні свята ми йшли колядувати;
мені здавалось, що буде так завжди,
але моє дитинство раптом обірвалось,
в той вечір не чекали ми біди.
Прийшли чужинці в мою рідну хату,
а ми дідух стелили під столом,
а мама горіхи розкидала у солому,
діти шукали, веселилися гуртом.
В дорогу дали нам зібратись дві години,
вже під конвоєм вивели у двір.
Моє дитинство так раптово закінчилось,
безжально так забрав його кремлівський звір.
Запам’ятався той страшний товарний ешелон,
на вікнах ґрати, а в кутку параша,
дорослі від безвиході відвертають очі від дітей,
а за вікном чужа земля, не наша.
Пройшли роки, вернулись ми додому,
на все життя запам’яталась та зима,
не стало вже бабусиного саду,
старого ясена з лелеками нема.
У 1956 р. сім’ю на спецпоселенні знайшов батько, якого звільнили із таборів ГУЛАГу. Ганна разом із рідними змогли повернутися в Україну тільки у 1970-х рр.
