ЗЕНОВІЯ СТРОЧАН
Народилася 29 травня 1932 р. у с. Зозулі Золочівського району Львівської області. Мала рідну сестру і зведеного брата Ярослава.
Не треба мені твого золота, йди
Маленькою Зеновія запам’ятала злочини нацистів – щось чула сама, щось розповіли батьки:
«То був, чекай, то якім-то там… за Золочевим там вони яму таку вирили, і їх возили німці. Вони стріляли їх: бах-бах-бах-бах, бо чути було, а вони так, і ті навіть, вони падали живі, а потому вночі вилазили і ходили по селі і все казали. І навіть до нас постукав такий жид: “Іване, Іване, пере… щоб перебути. Заховай мене, я тобі багато золота дам!. А тато каже: “Нє! Я не хочу твого золота. Йди, забирайся. Та мене застрілять, сім’ю мою знищать. Не треба мені твого золота, йди”. І він такий, обіжений, пішов далі. А де там і хто його знає чи його злапали чи нє, бо ходили й стріляли по селі. І хто зловив, навіть стріляли тих людей, шо той-во, шо жидів переховували. Ну але то люди багаті були, вони казали де ми маємо там, в Золочеві під Каменець; казали, колись то хати мали, дома свої, там золото є закопане. Каже, то ти собі забереш. А тато – нє, не хтів того. А були люде, що багаті були стали, якось викарабкались, всяко було таке».
Були хлопці наші, вони там хрони копали
З поверненням радянської влади розпочалася боротьба з українським підпіллям.
Розпитували й саму Зеновію: «У нас був дуже участковий не добрий. Все нас малих кликав і [питав] чи бандери ходять, чи нє. А нам наказали ніц не говорити – ми не знаємо, не знаємо ми». Тіла убитих підпільників НКВД-исти привозили для упізнання: «То страшне, як вони їх ловили, як вони в Золочів садили під костелом, та били, садили. Саме виліз на четвертий поверх, дививсь крізь вікно чи родичі прийдут, а то люди всі… Розрішили всім ходити дивитися, а люди ходили, ходили. Навіть родина ходила. Ніхто не міг признаватися, страшні часи були, ви знаєте».
Зведений брат Ярослав теж пішов у партизани. Під час однієї облави його поранили. Подальша його доля невідома. За переказами, хтось із сусідів бачив його мертве тіло.
Приходив і казав: «Іване, ти поїдеш в Сибір, поїдеш-поїдеш»
Дільничний інспектор Митрьохін погрожував Івану Строчану депортацією через сина-підпільника:
«То такий Митрьохін був. Ох, він недобрий був, недобрий. І все приходив, і каже: “Іване, ти поїдеш в Сибір, поїдєш-поїдєш”. У 1947 р. родину Строчанів виселили: «Ну та й ми собі полягали спати. Всьо, обступили хату. Всьо, солдати, повно. Фірами їхали, машинами, всьо село обступили, вони ж мали на німців чи на кого… І всьо: собирайся, збирайтеся і всьо. Ну а ми, якраз, ще буханка хліба… Вона… Мама завтра пече. Нема нічо, одна крупа. Картопля, всьо, було таке ну… І тако: собирайся, той участковий, він нам не дав ніц взяти. Отак підійшов, подушки були, дві подушки кинув, перину, з такого щось. Троха лахів, тільки таки, вот, вдягнутися, ось таке, вот, трошки кинув, зав’язав і коня запрягай, Іване. Вже на фіру нас посадили і там, де заре магазин, в Зозулях, там була школа. І под тою школою обступили солдат і нас туда всіх, туда людей звозили, звозили, звозили».
«Ми вже такі робилися, як дикі люде»
Зі збірного пункту в Зозулях людей одразу відвезли на вокзал і завантажили в ешелон:
«І нас туда, в вагон. Через тей-во, товарний. Там не було тако полки, було дві доски положено, і на верху була полка, і нас там багато фамілій. Там не було де спати. Там, на тих досках, сиділи люде, куняли. Ми вже такі робилися, як дикі люде, немиті, нічого. Хто мав, хто мав трошки, на вокзалі ставали. Правда, шо давали – воду, а така буржуйка була, і там дві відри угля. То ми ту воду гріли, чай пили і той-во. Потом уже, я не пам’ятаю скіко, ми їхали. Но дуже довго їхали, бо навіть по вокзалах стояли дуже довго. В тупік нас засунут, тих, багато вагонів, людей багато. І конвої, той-во, стояли, пильнували. Як треба було воду брати, чи шо, то пару чоловік розрішили йти взяти, і всьо. І так шо (…) знаєте, як люди вмирали, о-о, а тоди, той-во, везли, відкрили вагон, там, знали де там яма, чи там що то був, відкрили фур – за ноги викинув, та й всьо. А де ті люде, де їх хоронив хто?»
Від голоду сім’ю Івана врятував шваґро, який купив цілу торбину хліба й, підкупивши охоронця, зміг передати її через вікно у вагон.
«Боже, я плачу, скажуть, що ти, бендеровка, підстроїла шось»
Людей привезли до міста Прокоп’євська Кемеровської області (РРФСР). Спочатку завошивлених людей відвели до лазні, зробили термообробку одягу й особистих речей. Потім розселили в бараках. Почали влаштовувати на роботу до однієї із шахт. Але спецпереселенців виявилося забагато, тому частину з них перевезли на північ області, до Ленінська-Кузнецького. Серед них була й родина Строчан. Людей розселили в бараках, влаштували на роботу в шахту ім. Карла Маркса. 15-літня Зеновія працювала на шахті коногоном. Умови праці були незнайомі й непрості для дівчини-підлітка:
«Ну але то тілько шахта відкривалась. Той участок був дуже в воді. Я була коногоном і, той-во, і мені два коні, мені забили. Ви знаєте, там дуже води було, то там кабель десь низько. Був такий розквардак був, і я якраз везу лєбьодкою, тягну той состав, ті вагони деревляні були. І везу, а мене стало тако, дрибати, дрибати, а кінь перевернувся і всьо, впав. Боже, я плачу кажут скажуть, що ти, бендеровка, підстроїла шось. Та я нічо не робила, я нічо не робила. Комісію визвала, але, правда, мені нічого, просто запитали. Нічого, ні… Там другий участок був. Ну ми же полюбили, люде, одне другого, ну тяжка робота була, бо ми і лопатами кинули, і отаке-то».
(на фото: Школа на Сибірі)
У родині працювали тато й Зеновія. Дитяча праця не приносила багато грошей: «І нам гроші платили, нам то дуже мало, дуже мало, ми то 20 рублів, 25 рублів заробляли, дуже мало». Мама лишилася вдома, піклувалася про сім’ю. Сестра спочатку ходила до школи.
Позаяк грошей постійно не вистачало, сестра почала допомагати рідним, як могла: «А потому сестра пішла, хтось їй підказав… Не вистачало на харчі. Троха ходили по полю, збирали картоплю, шоб було що їсти, і тей-во». Потім сестра працевлаштувалася на – підприємство «за високою огорожею», назву якого не розголошували. Першого ж місяця вона заробила грошей більше, ніж рідні заробляли на шахті.
Лише згодом батько дізнався, що за високою огорожею був хімічний завод: «То тато питає в людей, шо то є, каже, шо то за гроші. А, той-во, вони кажут: “Іване, та ти знаєш де твоя дитина попала? Тото хімзавод, вона там довго не проробит, там люди троха пороблят, вони плотят, але на здоров’я вліяє, а ти, каже, таку молоду дитину, каже, туда післав”». За наполяганням батька донька кинула ту роботу: «І там же якось-то, за якісь часи вона побула дома, то пішла трошки, десь найшла, чи служити, якусь дитину бавити. Шось, шось десь вона, я вже то не знаю, ше чимось займалася».
Невдовзі матеріальне становище родини трохи покращилося. Строчани купили хату-землянку на дві сім’ї. Завели господарство.
На засланні Зеновія вийшла заміж за так само депортованого українця, Славка, родом із села Почапи Золочівського району Львівської обл. У них народилося двоє дітей.
Після смерті Сталіна сім’ю Строчан звільнили. Її члени отримали право повернутися додому. Першими в Україну вирушили батьки. Зі собою вони забрали всі заощадження, бо повертатися було нікуди, адже їхнє майно конфіскували під час виселення. Зеновія з чоловіком іще п’ять років мешкали в Сибіру. Славко попри слабке здоров’я пішов працювати на хімзавод, аби заробити грошей. Ці кошти подружжя переслало в Україну, батькам. За них ті побудували хату. Лише після цього сім’я Зеновії повернулася додому.
У Золочеві роботи було мало, тому, за порадою колишніх політв’язнів, сім’я переїхала до Червонограда, де Славко працевлаштувався на шахту. Відтак він отримав квартиру для своєї родини. Натомість батьки Зеновії залишилися жити в побудованій хаті.
З історією сестри пані Зеновії можна ознайомитись за посиланням:
