Лаврентія (Лавра) Харів (Таланчук)
«Коли я тепер бачу татар,
я їм дякую за теплу картоплю»
Лаврентія (Лавра) Харів, дівоче прізвище – Таланчук, народилася 30 січня 1944 року в м. Олеську (нині Буського району Львівської обл.) у родині Романа та Софії Таланчуків. Крім неї, у сім’ї виховувалась і старша донька Богдана (1937 р.н.). Сім’я захоплювалася музикою, батько навіть мав власний ансамбль. Члени родини – як по батьковій, так і по маминій лініях – брали активну участь у діяльності українського націоналістичного підпілля, за що були репресовані нацистським та радянським режимами. У 1949 р. батька Лаврентії – Романа Таланчука – звинуватили у розтраті бюджетних коштів та засудили до двох років позбавлення волі. Утримувався у тюрмі м. Золочева на Львівщині. Маму допитували у тюрмі на Лонцького. У травні 1949 р. сім’ю депортували у Сибір. Перед виселенням їх певний час утримували на пересильному пункті на базі пересильної тюрми № 25 у Львові. У 1949–1958 рр. родина проживала на спецпоселенні Балей (нині районний центр Трансбайкальського краю, РФ). Тут Лаврентія закінчила шість класів школи. У червні 1958 р. сім’я повернулася на Захід України.
Репресії проти членів сім’ї
Родина брала активну участь у діяльності українського націоналістичного руху. Один із братів її батька, Костянтин Таланчук, служив у батальйоні «Нахтігаль» та УНС. У 1943 р. чоловіка депортували до нацистських концтаборів Аушвіц і Бухенвальд. Після війни пан Костянтин емігрував до Канади.
Ще один батьків брат, Теодор Таланчук, працював у підпіллі ОУН на Сумщині. Під час служби в Червоній Армії за фіктивними документами на ім’я Петра Короленка його арештували органи НКВС у 1943 р. і засудили до розстрілу. Розстріляний у 1944 р.
17-21 лютого 1943 р. у с. Волуйках під Олеськом у хаті Лавриного діда по материнській лінії Андрія Турченяка відбулася ІІІ конференція ОУН. Сестра її матері, Галина Турченяк, стала дружиною крайового провідника ОУН Романа Кравчука. У 1948 році останню засудили до 10 років таборів. До аналогічного терміну була засуджена ще одна сестра матері.
Матір Лаврентії також узяли на допит: «Тата забрали в тюрму. Ну а мама… Маму тягали на допити в ту [тюрму] на Лонцького».
Депортація
У травні 1949 року Софію Таланчук та її дочок, дідуся та бабусю (Андрія та Марію Турченяк) арештували:
«Ми з сестрою бавились в клубі. Дуже добре пам’ятаю, було дуже гарне сонечко, там ми бігали, ну ми діти. Я дуже хотіла додому, а сестра – ні. Я таке вперте, бо то недалечко, біжу. Прибігаю під хату, під воротами стоїть машина. А на машині дідусь – мамин батько і мама сидять. Тепло вбрані і бабця мала колись такі шалі були, в кліточку велику і так вона накрита. Травень місяць – жара (…) Травень 49-й. Я відкрила ворота, заходжу так, в кухонне вікно дивлюся – сидять погони. Видно мені було – погони. Я почала втікати, мене побачили, схопили, завели до хати, завели до кухні. Що я бачила: мама тримає мішок, а бабця хліб витягає з печі і складає. Потім нас погрузили на ту [машину]. Не знаю що там, мама ще якісь речі мусила брати – то я не пам’ятаю вже. Сіли в машину, наверх. Доїхали до Буcька – там 20 кілометрів, небагато. Ну, пивзавод там був дуже популярний. Чорне пиво, казала мама, було надзвичайно смачне. Вони зупинились пити “піво”, а ми сиділи з конвоїром на машині зверху. Приходять і мені дають чоколядку. Знаєте, діти, я її не взяла. Мама каже: “Я здивувалась, що ти не взяла”. По-перше, то для нас не було дуже таке щось надзвичайне, бо, мабуть, ми мали завжди. Але то, що я відчула, – що то не та людина».
Їх відвезли на перевізний пункт, розташований на базі перевізної тюрми № 25 у Львові:
«От той будинок, я кожен раз його згадую, і страшно зайти. Но хочу, дуже хочу. Ну а потім в тій камері була жара неможлива і доїдало нас все, що їло: блощиці і ті комахи, що в голові і всюда. Дуже добре пам’ятаю, мама коси сестрі обрізала, ну а я ще не мала великих кос. Пам’ятаю, як ми сиділи, дітей було багато і параша стояла біля дверей, я теж пам’ятаю. Ну але вона була більша і з покришкою (сміється). Як ми бавилися – ми з хліба ліпили хрестики, ліпили лялі. Такий був хліб видно добрий. Ну знаю, що мама ходила час від часу варила їсти на всю камеру, тому що можна було передачі передавати, напевно».
Звідти їх на певний час вивезли до Сибіру. Лаврентія згадує, що діти залишалися дітьми, тож намагалися знайти собі розваги навіть за таких обставин:
«Ми з гумором, ми бавилися, як діти, хай на тих полицях. Ми лежали на тих полицях, а вони були сплошні по обидві сторони. І туалет був посередині, в стіні дюрка і з дерева зроблена труба (…) Ну був і сміх, і плач, і всьо було»
«А діти, ми, сиділи переважно в тому віконечку наверху і дивилися. Через те в мене волоссячко біленьке тут було з сажею. І коли побачили, що поїзд в’їжджає в диру, ми кричали, криком молилися. То, напевно, нас спалювати в піч везли. Той лемет я пам’ятаю, як ми плакали всі».
Спогад про зустріч із депортованими кримськими татарками залишився з Лаврентією на все життя:
«А вже за Уралом, коли ми одного разу стояли, там вже були татари кримські. Я запам’ятала тих двох жінок, правда, ззаду. Мама попросила, щоб принесли води теплої помити голову дитині. Їх довго не було. Мама переживала, каже: “Напевно, злапали і покарали людей”. І тут вони принесли воду і теплу картоплю. Коли я тепер бачу татар, я їм дякую за теплу картоплю. Вони роблять здивовані очі. Я починаю розповідати, як то було – в мене сльози і в них сльози. Тому мені, ну, чомусь то запам’яталось».
Життя на спецпоселенні
Впродовж 1949-1958 рр. Таланчуки перебували на спецпоселенні в м. Балеї (нині районний центр Забайкальського краю РФ).
У Балеї Лаврентія пішла до школи і закінчила 6 класів. Там її змусили вступити в піонерську організацію:
«Я виходила з дому без піонерського галстука і одягала його тільки перед входом до школи. Потім я виходила зі школи, доходила до дому: і клала галстук в кишеню, коли заходила додому».
У листопаді 1953 р. помер дід.
Про смерть Сталіна
«Ну, а коли 53-ій рік – то був, напевно, самий щасливий рік для мене, для дітей і для всіх дорослих. Коли помер Сталін, було дуже холодно, була дуже завірюха. А з нашого бараку тут така була Міля Татарчучка – молдаванка, але прізвище українське, бо дід в неї був українець, – Місько і я. Ми так троє йшли завжди до школи в ту завірюху і трималися за руки, щоб нас не здуло. Ну, може пів дороги пройшли. Йде зі школи дівчина “мєсная” і плаче: “Ой, возвращайтесь. Такое горе, такое горе – Сталин умер”. Ми довго не думали, розвернулись до Мілі Татарчучки до хати і там скачемо від радості. Бо в них такі – як молдавани, видно, сплять – не ліжка, а такі суцільні нари. І вся родина так покотом спала. Ей, там добре бавитись було! Ми були щасливі. Ми всі тішились. “Напевно, – казали, – нас відпустять додому”. Дитина в 7 років вже думала, що нас мають додому відпустити! Видно, щось тут залишилося від когось. І дійсно – вже почалися амністії».
(на фото: Сім’я Таланчуків на спецпоселенні, 1950-ті роки.)
Про повернення додому
Після звільнення із в’язниці до сім’ї приєднався і її батько. Зі спецпоселення родину в червні 1958 р.
До Львова приїхали у вересні-серпні. Переночували, у батькового брата у Львові, дочекалися багажу і поїхали додому. Лаврентія згадує, що «та дорога зі Львова до Олеська – мені здавалось, що то, ну, то щось надзвичайне. То було “щось”. До хатинки своєї вернулися, коли бабці вже не було. Тато там залишив людей, які мешкали трохи. І людей, поки приїхала машина, біля хати вже було багато. Ніколи не забуду – вже тої жінки нема – сусідка наша, принесла мені грушку, а я її не їла ніколи. То так здавалось, що то було, ну, щось “таке”. Ну, і там в саду – і сливка, і яблуня. Ну, то вже був рай повний».
Після повернення в Україну Лаврентія закінчила середню школу в Олеську, попри пропозиції продовжувати навчатися в російській школі у Львові, заручилася підтримкою директора місцевої школи. Згодом закінчила стоматологічну школу у Львові. Працювала стоматологом.
Зараз Лаврентія на пенсії. Під час Помаранчевої революції 2004 р. вона почала займатися волонтерством. Досі бере активну участь у волонтерських проєктах із допомоги воїнам російсько-української війни на Донбасі, за що й була нагороджена.
