ЛЮБОВ-ОЛЕКСАНДРА БІЛІНСЬКА (СЕМЕНКО)
«Дорогою молодь то співала, то плакала, то знову співала»
Народилася 9 листопада 1936 року у с. Зозулі Золочівського р-ну Львівської обл. у сім’ї забезпечених селян. Батько – Семенко Іван Онуфрієвич, мама – Семенко Парасковія Василівна, старший брат – Ярослав (1922 р.н.), сестра Зеновія (1932 р.н.).
Разом із сім’єю Любов-Олександру депортували до м. Прокоп’євська (Кемеровської обл. РРФСР) у жовтні 1947 р. у віці одинадцяти років за участь брата в УПА. Жінка повернулася на Батьківщину у 1958 р.
Перший досвід насильства
Коли вивозили до Сибіру, Любові було 11 років. Згадує, що до війни в селі мирно уживалися українці й поляки, а євреї тримали корчму. Трагічні події розпочалися раптово й одразу із досвіду насильства:
«Згадала собі, як солдат руський забив бабцю… Ми, як був фронт, в нас є під хатою льох такий – на пів хати. Ну але ми ховалися від бомбів. (…) Якби та була бомба впала на хату, то би була, всі ми пішли, ну але Бог нас вхоронив, то бомба впала в саді. І, а ми’ то було три, ну Наливайки були Бруяки і также Безпальки, і ми так настелили собі соломи і сиділи в льоху бо ту е, катюша стояла, та то стріляли так, і фронт був тут, ми ховалися в льоху».
(на фото: Пані Любов-Олександра зі своєю сестрою, Зеновією)
Бабця стояла в сінях і намагалася захистити дітей:«Пане, пане, я прошу вас не йдіт, не йдіт – там мали діти, вони перестрашуться, не йдіт». Проте солдат її відштовхнув і вона впала, поранила голову й померла.
Про виселення
«Воно чутки були, чутки були: мают вивозити. Но кого і як? Ну, але ми менше-більше так думали, що ми тоже попадем через брата. (…) Він в УПА був, він в партизанці».
Жінка згадує вагон, у якому перевозили близько вісімдесяти осіб. Там були маленькі віконця із ґратами, і не було туалета:
«Хтось з тих конвоїв чи той-во сказали: “Вирубайте диру в вагоні посередині”. От як вже тоді вирубали, бо поїзд йшов, і сокири мали, і взяли люди і вирубали диру, то тоди вже можна було дихати і той-во. А так як з тим ведром, а вагон, як то, и..ф..той-во, то то було страшне».
У вагоні Любов опинилася не лише з родиною, а й із багатьма сусідами та знайомими. Пам’ятає, що дорогою молодь то співала, то плакала, то знову співала. За кілька тижнів етапу їх перестали охороняти, бо втікати було нікуди.
Життя на поселенні
Спершу вигнанці потрапили до м.Прокоп’євска у південному Сибіру (Кузнецько-Прокоп’євський район, Кемеровська область, РРФСР). Там приходили купці й купували цілі сім’ї, аби ті працювали на шахтах чи в совгоспах. Поселили людей у бараки-землянки з двоповерховими нарами:
«Такі бараки, дах був над землею і вікна так, а то решта всьо воно було в земли. Ну ті бараки такі довгі були, так як наша хата і ше та-ам до саду, такі до-овгі як йшов. А в бараках були нари , такі двоповерхові. Якшо менша сім’я, то один поверх був, а якщо більша, то давали дві, бо у… Четверо, нас було четверо, то ми четверо, якраз нам підходило».
Решту, як і Любов із родиною, перевезли ще далі, до Ленінська-Кузнецька, де вони й залишилися. Умови проживання були жахливі – бараки на кілька родин, тиснява, блощиці, нестерпний запах. Батько працював на шахті забійником, 15-річна сестра – коногоном (опікувалася кіньми, які вивозили вагонки з вугіллям).
Українці користувалися повагою, бо добре працювали, але не отримували керівних посад, лише робочі. Стосунки між людьми теж не були найкращими:
«Був такий священник, тоже був, е-ем, по-російськи і […] почав говорити, шо на Україні бандеровці, вбивают наших. Він таку агітацію провадив. Ми раз пішли, ну та з цікавости».
Тому Семенки, разом з іншими, молилися самостійно, слухали службу з радіо Ватикану. Хоч української церкви не було, але люди не припинили дотримуватися релігійних традицій. Хоч доноси траплялися й серед «своїх», стосунки потрохи налагоджувалися. Утім, стигматизація й надалі залишалася невід’ємною частиною життя у вигнанні:
«Нас, як вивозили, то ми були бандеровці, а потім, як вже москалі з нами познайомились, то вони вже хахлами нас називали. Ну і ми так з ними жили».
Молода Люба працювала на військовому заводі, де й познайомилася з майбутнім чоловіком.
«А потім придумали: будем підписуватись навічно всі жі.. Ну, та всі люди, плачут: “Йой, та де ж ми всі навічно будем?” Хто мудріший був, то каже: “юди, вічного нема нічого” Ну але черга була така, прийшов якийсь москаль і так нас записував, і всі підписувались навічно. Ну але потім зняли спецпоселення з нас, то я поїхала, бо ми переписувались».
Після повернення в Україну Любов-Олександра виявила, що нічого від хати чи родинної власності вже не залишилося – лише спогади.
Історію сестри пані Любов-Олександри можна прочитати за посиланням:
Хто записував: Андрій Усач
Де: Зозулі, Золочівський р-н., Львівська обл., Україна
Коли: 26 вересня 2019 року
Хто працював над записом: оператор Андрій Волошин
Проєкт: «Пам’ять України»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
