ЛЮБОМИРА МЕЛЬНИК
Любомира народилася 28 травня 1938 р. в с. Воля Якубова, неподалік від Дрогобича.
Окрім Любомири в родині Олексія та Катерини Кобринів. Батько народився 1888 р., служив в УГА, де захворів на тиф і мав проблеми зі здоров’ям (помер невдовзі після депортації до Сибіру).
Мати народилася 1903 р., походила з дому Стецюл. Сім’я мала ще трьох дітей: Атанаса (1928 р.н., виїхав закордон у 1944 р.), Марію (1930 р.н.) та Зенона (1933 р.н.)
«Уйми щенка, иначе розстреляю»
Одним із перших яскравих спогадів дитинства Любомири є момент облави на підпільників у селі:
«А тоді в селі облава. Мій тато щось робив біля криниці і до нього підійшли, що в нього там хтось не ховається. Ніколи не забуду, як тата тримали пів години з пістолетом до чола… Як я плакала. І ніколи не забуду, як мама мене взяла на руки, а той до неї сказав: “Уйми щенка, иначе розстреляю”. Я мала була, то вже другий клас, але ту російську мову я ніколи не забуду».
«Ну а потім виселяли…»
21 жовтня 1947 р. сім’ю арештували: «Вдосвіта прийшли і не дивлячись на те, що сестра сказала, що буде виселення… батьки вже сподівалися… всі сподівалися. Ну і зібрали все, що могли, і я ж кажу, що навіть не було хліба, бо мама збиралася тільки в понеділок пекти».
Крім продуктів дозволили із собою брати необхідні речі: «Скриня, там чисті кожухів було шо-шо, хустки були, що-що одяг був, светрів було. Все що можно було. Перину якусь, навіть якусь одну подушку, більше чомусь не було де те все складати».
Збірний пункт НКВД-исти облаштували в будинку священника: «Нас привезли, як в нас казали, на попівщину [будинок священника, плебанія]. І в підвалі нас тримали зі всього села. І в тому підвалі, я пам’ятаю, був такий Михайло Куриняк, який повернувся вже на той час з Німеччини. Він мав дуже багато фотографій і він рвав ті фотографії».
«Як їхали я смутно пам’ятаю, бо постійно хотілося їсти»
Невдовзі після цього разом з іншими арештованими сім’ю Кобринів перевезли на вокзал у Дрогобичі, звідки вони відправилися до Сибіру. «Як їхали я смутно пам’ятаю, бо постійно хотілося їсти,» – каже Любомира. Вона пригадує лише окремі моменти їхнього етапування: «Як на вокзали, як грузили по вагонам. Серед вагона вирізали (…) діра така. Оказується, кримських татар так вивозили. Нас вивозили так само. Було точно также. Був вагон. В середині вирізали таку яму. З обох боків завішали там хлопці (…) там простинями».
Вже за багато років після цього чоловік п. Любомири, який також народився і мешкав у Волі Якубовій, розповів їй про те, що коли одного жовтневого дня йшов до школи, то дивувався великій кількості слідів від возів.
На спецпоселенні
У листопаді 1947 р. депортовані приїхали до с. Нижня Губаха Молотовської (тепер Пермської) області РРФСР. За декілька тижнів після цього помер батько. Пізніше сім’ю переселили на околицю м. Верхня Губаха, де вони змогли отримати кімнату в квартирі, а пізніше й фінський будиночок.
На початках було скрутно. Від голоду рятувало те, що мама мала гроші, які привезла із собою: «Бо гроші мали, гроші мали, бо мама продавала, мама продавала і молоко, і сир, і сметану, і яйця, і городину різну, і восени збіжжя продавали і (…) так що щось продавали. Так що я… Так що гроші мали, і то ходили якийсь там хліб купляли…». Пригадує жінка й тодішній побут: «Дід з бабою [сусіди по квартирі] картоплю сушили, картоплю різали і сушили. Ще моркву сушили, картоплю… Фасолю. Було такі фасольки пересилала сестра по маминій лінії і ії потім (…). Вона присилала ті посилки (…) що ми могли собі щось варити їсти. То було… то. Я вже не пам’ятаю що там та картопля. І варили, і варили. Хочеться їсти, а воно ще вариться та й вариться».
Групове фото з однокласникам (заробляли гроші на випускний) під час обідньої перерви на підробітку на шахті. 10 клас. Оповідачка – І ряд – перша з правої сторони. м. Губаха, 21.06. 1956 р.
Але привезені гроші швидко скінчилися і мама із сестрою пішли на роботу: «А потім вже мама пішла і сестра пішли на роботу, нужні гроші. Нам з братом, як малолітнім по 300 грам хліба, а тату і мамі тільки по 200. Сестра вже працювала, то їй вже там більше давали». Також п. Любомира пригадує: «То був час такий, що не можна було хліба купити. Окрайчик зрізали. Гречку я пам’ятаю, моя мама варила. Гречку робила, бо картопля – то було дуже дороге удовольствіє. Пам’ятаю, що (…) американці помагали – тушонки такі були. То тому купували, ті тушонки… вони були замість м’яса. Ті тушонки треба було стояти в черзі, щоб купити. Це було таке взагалі…».
Любомира пішла до школи. А згодом почала підпрацьовувати, аби допомагати мамі із сестрою: «Мене віддали в школу. До сьомого класу вчилися безкоштовно, восьмий, дев’ятий, десятий – треба було платити (…). А вже потім я працювати стала, гроші теж нужні були, теж щось собі позволить…». Спочатку в школі було важко, не всі вчителі й учні ставилися до вивезених із Західної України приязно: «Ну так, в школі мені на перших порах було важко до третього класу. Ми ще російською мовою вчили у школі. Ми щось вчили, але я щось не пам’ятаю. Ну я тоже в тому оточенні крутилася (…) і з дітьми тоже трохи і контактувала. Деякі слова я не так вимовляла, не так наголоси робила (…). І я пам’ятаю як сміялися: “Деякі бендеровці всігда так говорят. Не обращайте внимания”. Так, то ми бендеровці. І з нами хтось хотів мати справи. А хтось не хотів».
(на фото: групова фотографія учнів ІІІ класу школи №5 у м. Губаха, Молотовська область (тепер – Пермський край), 5.02.1949 р. Оповідачка – І ряд, друга з лівої сторони. Татарин Ібрагімов – І ряд, перший з лівої сторони. Подруга Надія, яка допомагала оповідачці вчити російську мову – ІІІ ряд, перша з правої сторони.)
В піонери Любомиру як депортовану не приймали, але до комсомолу вона вступила свідомо: «Ну в піонери я не вступила, бо я бендеровка була. А потім вже в старших класах плакала. А вже коли в 10 класі, брат сказав так: “Якщо не підеш в комсомол, то нікуди не поступиш”. Ну що я ,значить, тоді мене прийняли в комсомол». Навчання в школі велося винятково російською мовою: «Ми ж нічого не знали. Там російські книжки, я не читала нічого українського. На російській мові “Заповіт” Шевченка я там вивчала». Загалом вона виховувалася в тодішніх традиціях: «Але коли поступала в університет, то ми там тоже, якщо попадалися якісь там мітинги. На ті демонстрації ми мусили йти, співали російські пісні. Я була звичайний, як то кажуть, совецький ребьонок. Тут нічого не скажеш. А я же в тому середовищі росла. (…) Я не була такою, якою я відчуваюся зараз».
групове фото, десь 7-8 клас, оповідачка – ІІ ряд, перша з лівої сторони; вірменка Каріне, виселена з Дрогобицької області – ІІ ряд, посередині; Подруга-татарка (ім’я невідоме) – І ряд посередині. м. Губаха, Молотовська область (тепер – Пермський край), лютий 1955 р.
Про дитяче дозвілля на спецпоселенні Любомира Мельник згадує так: «Бігали тільки на подвір’ї, з дітьми бавилися. Я, проте, себе пам’ятаю, що я старалася щось помогти мамі (…). Які там іграшки? Було вже 11-12 років, то треба було щось таке робити, сестра, наприклад, щось старалася дєлать (?) і мене заставляла щось помагати… Так що там іграшок не було».
У 1956 р. Любомира з родиною повернулася в Україну. Дорога додому забрала 8 днів. В Україні Любомира влаштуватися за фахом (педагога) не змогла через негласний статус депортованої: «Я, як приїхала сюда, я півроку не могла влаштуватися, бо в школу мене не дуже брали, хоча в міськвно, гороно всі документи показувала, но не підходила, тому що я не понятно хто і що…». Урешті, директор машинолічильної станції, українець, переселений свого часу з території Польщі, взяв її до себе у відділ статистики.
