Марія Шовгенюк (Нагірна)
«А вони прийшли й: «Собирайтесь! Собирайтесь!»
Марія Нагірна (Шовгенюк – за чоловіком) народилася 30 червня 1949 р. в селі Почапи Золочівського району Львівської області.
З Польщі в Україну (1945-1949 рр.)
Батьки Марії були родом з села Неґослава (присілок Вовчасте) в Польщі, у гміні Дрезденко Стшелецько-Дрезденецького повіту Любуського воєводства.
Восени 1944 р. ПНР і УРСР уклали договір: «Угода між Урядом Української РСР і Польським Комітетом Національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР». Він передбачав добровільне переселення українців з 4 повітів Галичини і 7 повітів Холмщини до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 р. були громадянами Польської держави. Спочатку передбачалося добровільний обмін населенням.
Представники комуністичної влади зверталися до людей: «Собирайтесь и уезжайте, пока мы вас просим». Але українці не хотіли залишати домівки:
«А люди сміялися з них: «Як уїзжати з своїх земель, виїжджати туда, на Велику Вкраїну?». І ніхто не погодився». З часом комуністичний режим почав тиснути на людей: «Теперь мы вас просим, потом будете вы нас просить». Невдовзі ситуація вкрай загострилася: «і тут почали орудувати, видно, що вони дали зброю полякам, тим таким, знаєте, не дуже порядним, і вони почали ходити від хати до хати, вбивати людей, дуже багато пони…, дуже багато, такі сім’ї, по декілька людей понищили… Ну моїх батьків, якось так, слава Богу, нічо, але люди… діти маленькі, в колисках! Там навіть наш родич, то у нього так і жінку вбили, і ту, дитину в колисці…». Місцева влада, яка, якщо не сама організовувала такі дії, то, принаймні, закривала очі на те, що коїться, нарешті досягла свого: «І так тоді люди самі вже зголосилися, бо виходу не було… І вивозили їх, і вони…».
Молоді односельці Роман і Катерина були знайомі одне з одним але спільна біда їх згуртувала. Під час довгого очікування на ешелон на залізничній станції вони зблизилися, почали тісно спілкуватися. А вже в Україні взяли шлюб. У молодих довго не було дітей. Лише в 1949 р. народилася довгоочікувана дитина. Доньку назвали Марія.
Сім’я Нагірних опинилася в в селі Почапи Золочівського району Львівської області. Мали власний будинок, господарку.
А вони прийшли й: «Собирайтесь! Собирайтесь!».
Дорогою на Сибір. (1950 р.)
В кінці 1940-х – початку 1950-х років радянські каральні органи перейшли до іншої тактики боротьби з українським підпіллям. За кожний антирадянський вчинок в тому чи іншому районі вони проводили акції помсти місцевому населенню. Саме цим можна пояснити депортацію сім’ї Нагірних, адже ніхто з них не брав участі в партизанському русі, вони навіть не мали там родичів, позаяк були вивезеними з Польщі 1945 року. Сама Марія Шовгенюк і по сьогодні не знає за що була репресована її родина:
«Село було, ну знаєте, Львівщина, і багато були в УПА… І вони вирішили, значить…. Каже мама: «Машини гудуть, гудуть, а в нас ніби не мали бути. Але то ше не встигли ті партизани…». Коли в хату Нагірних увійшли бійці НКВС тата не було вдома, він пішов до сусіда різати свиню. Тож мамі довелося похапцем збиратися: «І мама побігла ґальопом по тата та й то шо могли, там якісь речі, якісь клунки знаєте брали… Та й, та й з тим поїхали. І воно все лишилося». Потім були 4 місяці в пересильній тюрмі на Полтв’яній. Про пересильний пункт Марія знає зі слів матері: «Каже, діти вмирали, від скарлатини й інших таких інфекційних захворювань. А біля мене, каже, двоє діток вмерли, а я лишилась по нинішній день, так». Восени 1950 р., разом з іншими депортованими, родина Нагірних вирушила далеку путь на Сибір.
До Томська депортованих везли залізницею: «І тоді нас, значить, поїздом, в тих товарняках, страшні умови, кажуть, там були – жахливі. Люди не витримували, розумом їхали, страшне, та, дуже страшно було…». Там їх перевантажили на баржі. Путь по воді був нічим не легшим:
«баржами такими, знаєте, бо то вже там тільки водою можна було літом, а зимою – саньми по річці. Іншого зв’язку не було. Ну і це, і привезли нас, і каже мама, люди розумом мішали- і вмирали там по дорозі, каже, то кидали тако у воду. Страшне, які там відношення були».
«І там нас виселили… викинули». Спецпоселення з козацькою назвою. (1950-1960 рр.)
Сім’я Нагірних потрапила в спецпоселення Батурино Асіновського району Томської області РРФСР.
В селі крім українців жили молдавани, вихідці з Прибалтійських республік.
Тато, як і більшість депортованих чоловіків з України, почав працювати на лісопункті Улуюльського ліспромгоспу. Мама спочатку сиділа з малою донькою, а пізніше влаштувалася на посаду грубника в місцеву школу й контору. Роман Нагірний спільно з депортованим латишем побудували хату на дві родини:
«Одна кімната, і там вони мають свою кімнату, і така якась кухонька, а потім ше шось там більше доліпили, знаєте, якраз там. Я не знаю, як то всьо жилось. Але ми якось жили в тому – іншого виходу не було…» Перші роки були найважчими: «Спочатку було дуже важко, казала мама, шо не було навіть шо б то в зупу: ні картоплі, ні крупи – ну бідили страшно, так». Незвичний клімат, важка робота й напівголодне існування давалися взнаки – тато отримав запалення сідничного нерву через переохолодження, мама захворіла на курячу сліпоту. В хаті дошкуляли блощиці.
Згодом стало легше. З’явилася своя господарка: «Стайня була, стайня! Свиня була, і город, город ми потім очистили – картоплю садили. Ну, огірки та помідори зелені – не достигали… Мали козу, та! І пару козенят мала мама… Та й таке от…». Рятувало сусідство з лісом: «Восени тато з мамою йдуть, тако колотун такий, знаєте, отакий ну, короче, брус. Ну, такий ніби як молоток, а по середині патик, таке грубе. І це о як гримнуть кедри, а ті “ду-ду-ду” – посипалися! Набрали повний мішок тих горіхів і мали шо їсти цілу зиму!».
Спецпоселення з прибуттям нових партій депортованих розросталося. З часом замість однієї стало три вулиці – Шевченка, Центральна і Маяковського. Родина Нагірних жила на вулиці Шевченка.
В 1954 р. у Катерини з Романом народився син Ярослав.
Марійка була вивезена в десятимісячному віці, тож України вона не пам’ятала:
«Так як мені то було, було мені там добре, бо я інакше нічого не знала…».
Тому вела звичний для її віку спосіб життя. Бавилася з подружками:
«То ми жили на Шевченка вулиці. А я бігала туда на Центральну – бо там мої коліжанки жили. Та й так ми… І там, знаєте, виживали». Допомагала мамі в збиральництві: «Бо там афини були – це чорниця по-українськи, афина по-місцевому, брусниця, якась костяніка, голубіка, грибів… А наша хата тако як цей будинок! А там вже й ліс, такий молоденький соснячок, а там тих, як воно називається, маслючків таких коричневих… Я піду, мама торбу дає – я назбираю повно… Та й їмо, мама піде – назбирає афинів трохи дальше…». З віком мінялися і забавки дітей на спецпоселенні: «Ходили в ліс, на смереки лазили! Бурундуки… А хлопці батяри – бурундука злапали! І, цево, шкіру з нього здерли… Такі батяри були, ну… А потім цей Микола, то то добрий був батяруса! Він такий здоровий! І знаєте, взяв жабу, і жабу на вогні палили! Ну оті-от – всяке було! Такі собі шалаші робили! Ну шо ми мали там робити?! Та й так жили, та й так гралися…». У дівчат були інші розваги: «А! Дівчата – ми паперові ляльки: з зошита береш листочок, вирізаєш ляльку, і там і руки, й ноги, й кольорові такі суконки вбираємо, там розмальовували… Потім вже більша була – мала п’яльці такі, знаєте? І вишивала там… Мама вишивала, знаєте, та й я навчилася від неї».
Коли Марійка досягла шкільного віку вона пішла вчитися. На спецпоселенні була лише початкова школа. Про шкільні роки в Марії лишилися добрі спогади:
«вчителька у нас така була, Бакума Любов Івановна, добра вчителька була». Зі шкільних предметів згадує: «Рускій язик, аріфмєтіка, і як то називається – чтєніє, математика і письмо й усьо». Навчання велося російською мовою, але на перервах спілкування не регламентувалося: «І ми так, знаєте, а українців було багато, на перерві, між собою, тако спілкуємося, і по-українськи говоримо». Батьки також старалися щоб донька знала і рідну мову: «мені моя тета з Тисмениці висилала українські книжки… Книжки на українській мові: книжка Андерсона – казки, потім такі… А то такі вже радянські були… Але оця Андерсона, то я її… Ну, я по ній навчилася, по суті діла, читати по-українськи».
Українці на спецпоселенні намагалися зберігати свою культуру й традиції, але робили це потайки від влади: «Значить, я найбільше пам’ятаю коляду, знаєте. Ходили від хати до хати, я з своєю такою коліжанкою, Юлією Собиляк, вона десь також на Львівщині, не знаю де. То ми дві разом ходили від хати до хати, але ж не можемо колядувати до хати – то ми заходили до хати, до своїх українців, і ми їм там колядували, і вони нам гроші давали, так. І щедрували. Так само, мама навчила щедрувати, щедрувати…». Однак церкви на спецпоселенні не було, рівно як і священнослужителів. Тож Марію охрестили вже після повернення в Україну.
Причини депортації в родині Нагірних не обговорювали: «Та ні за шо! Як, ну за шо виселили… Ну так тоді часи такі були – шо хотіли, то робили». Так само через страх не торкалися політичних питань, зокрема й про смерть Сталіна боялися казати в присутності малої дитини:
«Ой, ой, ой. Вони- знаєте, може дитина проговориться. Нє, такого не було бесіди. Ну може вони між собою – так. А так, знаєте, вже так- Таке пережити, як вони пережили… То… Мама ше якась така відважніша, а тато… Так до послідку він, знаєте, не відкрився…».
на фото: Ярослав Нагірний – брат Марії, народжений 1954 року на спецпоселенні.
Повернення додому (1960 р.)
У 1960 р. родина Нагірних отримала дозвіл на повернення. Вони продали все нажите – хату, господарку. Тато також заощаджував гроші. Це дозволило їм здійснити подорож додому. Конфісковане майно їм не повернули: «Нічого! Абсолютно». Тому спочатку поселилися у маминого брата в Коломиї. А потім побудували хату неподалік від них.
Через статус депортованих члени сім’ї Нагірних зазнавали дискримінації:
«дуже- Ну, весь час десь… Шо вони від того тата хотіли! Шо вони до нього чіплялись! Я не знаю! Вічно кликали, й кликали, й кликали…». Саму Марію спочатку не хотіли брати в сусідню школу. А згодом, після двох спроб, вона не змогла вступити до Чернівецького медичного інституту. Тому змогла здобути середню спеціальну освіту у фармацевтичному училищі. Але на долю Марія Шовгенюк не нарікає: «А я й не жалію! Тоді так має бути. А я закінчила фармацію, знаєте, а я тепер сама собі лікар… І хворій людині я знаю, всі трави, кому шо треба. І так лікуюся… І живу понині…».
