ОЛЕКСАНДРА (ЛЕСЯ) КРИП’ЯКЕВИЧ (ЦЕГЕЛЬСЬКА)
«І тому оцей страх, ота травма, оті стреси, які зазнавали ми діти, вони лягали на наше життя
і фактично позбавляли нас дитинства»
Народилася у родині Артемія та Марти Цегельських. В сім’ї також виховували старшого брата Андрія і молодшу сестру Богдану. Батько – Артемій Цегельський був священником Української Греко-Католицької церкви (УГКЦ).
Після того, як 1941 року у Львові його хіротонізував митрополит Андрей Шептицький, він розпочав пастирську діяльність при парафії у Стрию, паралельно викладаючи теорію музики і гру на скрипці у стрийському філіалі Вищого музичного інституту імені М.Лисенка.
Про період німецької окупації у Стрию Леся Крип’якевич залишила лише фрагментарні спогади:
«Я дуже слабо пам’ятаю німецьку окупацію в Стрию, бо я була тоді маленька – 2 чи 3 роки. (…) Але я не можу згадувати нічого негативного за той період. Але знаю, що батько був поранений. Він ходив по лікарнях сповідати хворих і пораненого його принесли вже в кінці 44 року. І тоді треба було його вивезти в село (…) Німці не рухали священників, якось так не видно було, щоб вони руйнували церкви чи культуру».
Невдовзі сім’я переїхала до Львова. Восени 1944 р. ректор греко-католицької духовної академії у Львові Йосип Сліпий запропонував о.Артемієві посаду викладача церковної музики в академії. Тоді йому було надано парафію на Замарстинові, в каплиці Йосафата. Крім того, священник працював у симфонічному оркестрі Львівського оперного театру.
У січні 1946 року співробітники НКВС арештували батька за відмову перейти у православ’я і через рік засудили його до 5 років позбавлення волі. Утримувався у Львові у слідчих тюрмах НКВС на вул. Лонцького та м. Золочеві. Покарання відбував у Воркуті, Омську та Томську.
(фото: Діти о.Артемія – Андрій( викладач анатомії Львів. медуніверситету), Петрусь (сьогодні маестро 1-а скрипка Варшавської філармонії),Олександра (член Спілки художників, гром.діячка),Богдана(фармацевт,мама Олега Тягнибока).
Леся Крип’якевич пригадувала, яка сім’я носила передачі на Лонцького:
«Мама носила передачі і одного разу навіть тато дав знак, що як ти прийдеш у такій годині, то я постараюся у вікно тобі махнути. Це для мами було дуже важливо і я пам’ятаю ми там стоїмо. Кожен раз як ми їдемо трамваєм, я завжди накладаю на себе хрест, бо ми тут стояли, а тато на горі з другого поверху став на плечі якогось в’язня і так тримається за грати і тільки ми дуже коротко його побачили, мама там побачила».
У 1949 р. під арештом опинилася вже мама, яку три місяці утримували на вул. Лонцького, де піддавали жорстоким тортурам. Трьох дітей взяла під опіку бабуся. У 1950 р. радянські солдати прийшли вже у її дім, щоб виселити всю родину на Сибір. Сама тільки приналежність до сім’ї репресованого священника вважалася підставою для колективного покарання всіх членів родини, навіть найменших.
Ця ніч глибоко врізалася у пам’ять шестирічній Лесі, яка за 70 років відтворює виселення майже до деталей:
«У той час ми були разом із бабцею і всі. І тоді, коли одного разу приїхала машина вночі і я пам’ятаю, що стукають тако сходи, так як у нас на обшуках так багато чобіт по сходах дерев’яних, і потім зайшов солдат і шинелі, то я пам’ятаю. І каже: «Старуха, одівай своих щенят, машина ждет!». І час від часу він вигукував: «Скорей, старуха, скорей». Моїй бабці було 50 років. І вона була так дуже вродлива, як Софія Лорен. Вона була дуже гарна бабця, така панна Золочинська (…) І бабця одягає мою сестричку у білі колготочки і вона плаче. Їй – 3 роки, а мені – 5 років. Ну, а брат сумно одягається сам, він уже школяр. І оце пам’ятаю, як ми вбрані, бабця ще бере і тягне якісь мішки. І баночку з молоком. І на машину таку звичайну, якою возять гній і сміття нас садять на ті мішки і тако ми сидимо. Я пам’ятаю як та баночка стояла і солдат заліз і копнув ту банку. І так молоко розтеклося по тій.. і місяць світив».
Перед депортацією дітей із бабусею перевезли на пересильний пункт при пересильній тюрмі № 25 у Львові. Тут малеча возз’єдналася з мамою, яка за дивним збігом обставин саме у той час перебувала у тій самій установі на вул. Пелтевній. Про свою зустріч з мамою Леся Крип’якевич розповідала:
«То не були камери, то була коридорна система і кімнат багато. У кожній кімнаті клунки людей, купи людей. І я знаю, що наші клунки в коридорі були. І як мама прийшла, то ми лежали на столі і спали. На якімсь столі ми спали отак троє. І бабця сказала – не буди їх, вони такі щасливі, коли сплять. Але вже були ми щасливі, що як збудилися, то побачили маму».
(фото: Діти о.Артемія: Богданка (3 р.), Леся (5 р.), Андрійко (7 р.) 1949 р. вул Маріупольська. Львів)
У стінах в’язниці Леся разом із сестрою Богданною захворіла. У той час через переповненість на «пересилці» спалахнула епідемія кіру і скарлатини. Обох дівчат поклали у лікарню. Після їхнього одужання всю сім’ю вивезли до Томська. Подорож у вагоні-телятнику на схід тривала цілий місяць. Сім’ї вдалося запастися в дорогу їжею, що полегшило їхнє становище під час виснажливої подорожі.
«І останні дні як вже ми мали від’їжджати, то вуйко Івас, мій хресний, прибіг на вокзал і передав лом чоколяди, і це я пам’ятаю як бабця стругала той лом нам по трошки давала. І сухарів ми мали цілий мішок, то вони нас виручали. Мама їхала з нами. Мама була найсильніша особа в тім вагоні. І тоді, коли були зупинки, то солдат вибрав маму, і вона виходила з відром за кип’яточком. І ми тоді дуже тремтіли, щоб поїзд може поїхати, а мама лишиться. Оце тремтіння я пам’ятаю, мама прийде чи не прийде. І мама приходила».
(фото: Останнє прощальне фото перед виїздом з Томська.1956 р. Качурін (приятель), Богдана, Петрусь, Леся, Андрій)
Через місяць Цегельські прибули у кінцевий пункт призначення– робітниче поселення Красний Яр Томської області. Тут на лісозаготівлі працювали виселенці з різних куточків СРСР, зокрема українці, литовці та німці. Спочатку сім’ї довелося тіснитися у робітничих бараках разом із родинами інших депортованих. Мама працювала на лісових роботах, діти ходили до місцевої школи. Після відбуття покарання у 1951 р. дітей і дружину у Красному Ярі віднайшов батько – о. Артемій. Цегельським вдалося придбати окремий будинок і невдовзі у сім’ї народився наймолодший брат Петро.
Довга розлука з батьком, обшуки та виселення, етапування на схід та життя на поселенні зробили згубний вплив на психіку та світосприйняття дітей, позбавивши їх справжнього дитинства.
Осмислюючи пережите, Леся Крипякевич роздумує:
«І тому оцей страх, ота травма, оті стреси, які зазнавали ми діти, вони лягали на наше життя і фактично позбавляли нас дитинства. Тому що батька забрали і всі роки забав, які ми мали з батьками, не існували. Бо наприклад, у 3 роки, 5 років, 7 років зовсім інакше батько бере тебе на руки, шось з тобою говорить, грається і так дальше. І оце період, коли ми не бачили батька, то тих 7 років, поки він там сидів у тюрмі, а потім приїхав до нас на Сибір, то був, я ніколи про це не думала, а воно прийшло до мене в голові, бо я знаю як батько прийшов, то ми його навіть не впізнали – якийсь дядько прийшов. Тільки брат старший пізнав його вже тоді, коли він уже був у хаті. І він тоді притулився до його ноги і боявся відпустити, шо вже є тато коло мене».
З часом будинок, де мешкала родина на засланні, перетворився на місце для відправи підпільних літургій, які в умовах поліетнічного простору переселенців набували екуменічного характеру.
«І там правилась літургія до причасті, кожен хрестився по своєму як міг, але то було колосальні хвилини радості, і тато все говорив проповідь як ми були підлітками, то ми на то не звертали уваги, а прийшов час, коли я ці слова почула. Я почула тато після проповіді все казав: ви побачите як ця імперія розвалиться. І ви побачите як наша церква стане во славії. І побачите як ворог буде поганьблений. Ото були останні слова після літургії. То на Сибірі то було в будиночку. А тато правив і на пеньку в лісі , і як в тюрмах оркестр їздив у рами, то тато часто азбуку морзе освоїв, естонську мову освоїв і часто по трубі стукали сповідали, через унітаз, через парашу вверх вниз. Сповіді були винахідливі та неймовірні».
(фото: Середина 1950-х років, РРФСР, м. Томськ, діти спецпереселенців, Леся Крип’якевич – друга справа)
У 1956 р. після реабілітації батьків сім’я повернулася із Томська у Львів. Їхнє майно було конфісковане і потрібно було починати все спочатку. Тато повернувся на роботу в оперний театр і паралельно працював учителем гри на скрипці в середній школі. Під прикриттям уроків він таємно здійснював релігійні обряди (хрещення, вінчання тощо).
У Львові Леся продовжила навчання у середній школі, яку закінчила у 1960 р. із відмінним атестатом.
(фото: Олександра Крип’якевич (Цегельська) демонструє сімейний архів)
У 1961 р. Леся Крип’якевич вступила у Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, який закінчила у 1967 р. Під час навчання разом із групою студентів входила до підпільної академії Карла Звіринського, де крім звичайних предметів вивчали також засади конспірації, читали заборонену літературу, зокрема твори шестидесятників. У 1970-1977 рр. працювала у Львівській дитячій художній школі, у 1979-1994 рр. – на Львівському художньо-виробничому комбінаті.
У 1967 р. одружилася з Романом Крип’якевичем, сином відомого історика та академіка АН УРСР. У 1970-1980 рр. дім родини Крип’якевичів став місцем видання, поширення і переховування нелегальної літератури, конспіративних зустрічей дисидентів і колишніх політв’язнів, а також пізніше осередком зародження перших структур Народного руху України (НРУ).
Як художниця Леся Крип’якевич стала авторкою численних сюжетно-тематичних килимів, театральних завіс, декорацій, сценічних костюмів, оздоблення інтер’єрів. Брала участь у всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних мистецьких виставках з 1962 року. З 1987 р. – членкиня Спілки художників України.
З 1980-х років брала активну участь у боротьбі за відродження УГКЦ. У 1989 р. була членкинею 1-ї делегації до Риму на зустріч з кардиналом Мирославом-Іваном Любачівським і папою Іваном-Павлом ІІ.
Була серед організаторів 1-го з’їзду НРУ у Львові, учасниця з’їзду Руху в Києві. Продовжила брати активну участь у громадському житті після проголошення незалежності України. У 1991 р. очолила організацію «Українська молодь – Христові». У 1997 р. стала співзасновницею Доброчинного фонду Св. Володимира.
(на фото: Олександра Крип’якевич (Цегельська) у “Вагоні-телятнику” – частині основної експозиції Музею “Територія Терору” про повоєнні радянські депортації, 2020 рік)
