Олексій Захарків
«Світ був великий,
а спекатися тої системи тоталітарної не було можливості»
Народився 24 жовтня 1944 р. у с. Угорці (тепер – Підгір’я) Золочівського р-ну Львівської обл. у багатодітній селянській сім’ї (семеро дітей).
Батько Захарків Іван Васильович, 1896 р.н., народився в с. Угорці.
Під час Першої світової війни німці забрали того на примусові роботи в Австрію.
Старший брат Василь Захарків брав участь в УПА і 1945 р. загинув під час облави радянських військ на криївку, що розміщувалася в подвір’ї хати сім’ї.
Мама Демкович Матрона Григорівна, 1899 р.н., народилася в селі Коропець того самого району. Тоді жінка зазнала побиття, а батька на певний час НКВС ув’язнив у тюрмі у Тернополя.
Старші брати по батьковій лінії виїхали до США, мамині брати і сестри – до Канади.
Відтак 24 жовтня 1947 р. під час операції «Запад» у подвір’ї Захарківих знайшли криївку. Усю сім’ю депортували до Сибіру.
Спочатку їх завезли до Золочева на Львівщині, а потім товарними вагонами відправили до м. Прокоповська Кемеровська обл. РРФСР. У 1962 р. частина сім’ї повернулася на Західну Україну.
Криївка у подвір’ї
У 1945 р., коли прийшли радянські війська, на Золочівщині був дуже потужний партизанський рух. Лише з їхнього села загинуло більше сорока хлопців. На подвір’ї Захарківих була криївка, яку почали шукати співробітники НКВС. Щойно знайшли лише вихід із криївки, почали усіх допитувати, а також збирати солому і сіно, намагаючись викурити хлопців звідти. Солдати примушували маму, щоби вона залізла в криївку через люк. Коли вона спустилася вперше, всі четверо хлопців ще були живі й запитували, чи можливо вирватися. Та навколо стояв гарнізон. Упродовж чотирьох днів енкаведисти змушували її спускатися тричі, а поміж іншим далі викурювали упівців соломою. Коли мати спустилася востаннє,
«вона казала, шо там нікого нема, то вже ті хлопці пострілялися. Вже той, вона казала, шо той, ну Василь сидів вот так до стінки з пістолєтом, такий мав малий пістолет і вже… Ну один лишився, один лишився, і він фактично залишився живим, він один вийшов».
Окрім того, партизани ще відстрілювалися, і за це маму дуже побили, бо вона збрехала, що там нікого немає. Її настільки покалічили, що вже довелось причащати, бо думали, шо жити не буде. Один із командирів наказав маму застрелити, її вивели з хати, але через дітей він її помилував.
Перший спогад – перша травма
Олексій розповідає про свій перший спогад – вагон та травму, яка залишилась із ним на все життя:
«Мені було тоді три роки, як виселяли. Єдине, що мені закарбувалось в пам’яті, що то якийсь великий там коридор був… а то вагон. І я на перших порах, як нас везли, я дуже хотів молока. Но і що в мене до сьогоднішнього дня… Я от дивлюся, як хтось полоще бульбу і от в мене така відраза, викликає бажання… якби я хочу рвати. Як виявляється, то була така ситуація. Ті конвоїри, які стояли на вході в той вагон, хотіли там… багато було наших дівчат… хотіли там з ними колеґувати. А вони не хотіли з ними ніякого стосунку мати. То вони взяли на станціях заборонили тому нашому вагону, щоб люди виходили і брали воду. І коли вже я хотів дуже пити, а не було води, а там ще була, там, де люди бульбу полоскали, і я ту воду пив. І в мене от до сьогоднішнього дня така відраза».
(фото: Фотопортрет сім’ї Захарків: ІІ ряд – з ліва направо: сестра Меланія (Міля) та брат Теодор (Федір) І ряд – брат Микола, респондент та мама Матрона)
У кожному вагоні були охоронники-енкаведисти, котрі не давали виходити на станціях. Дозволено було виходити одній людині, щоб там принести окріп. Багато людей загинули ще на етапі, через важкі умови та холод:
«Поселили нас в барак. Не барак, а конюшня, шо там коні стояли. По-перше, що не було пристосовано для житла, шо там, коли ті люди спали біля стіни, то мороз аж при… волосся примерзало до… Дуже багато людей загинуло під час того, як нас везли… Вони були похилого віку, я думаю, так десь, може, поза 60, поза 70 років. То вони не доїхали до Сибіру, вони померли по дорозі, і їх… де їх залишили, ніхто не знає».
Стояли люті морози, відповідного одягу не було, теплих речей теж. У Росії були проблеми з харчами, їжу давали по картках – замість хліба давали шматочки тіста.
У Сибіру сім’я спершу опинилася в м. Прокоп’євську Кемеровської області:
«Прокоп’євськ, там де ті шахти, то як Вавилон – там якої тільки національності нема. Там і чечени були, і башкири, і азербайджанці були. Було багато німців, котрі також були виселені. Навіть у нас в школі вчитель німецької мови, то був чистокровний німець. І він українську мову знав».
Сім’ї було дуже тяжко жити в місті, оскільки через поганий стан здоров’я, батьки не могли знайти роботу. Тому комендант дозволив їм переселитись в село.
Сім’я оселилася на займанщині в с. Новопестери Гур’євського району Кемеровської обл. Інколи доводилось жебрати, аби вижити:
«І я не знаю, як ми вижили. Як ми були ще на тій заїмці, то їсти не було що […]. Там ближче було село Покровка, то вже другий район був. І моя сестра брала мене, от я також то запам’ятав на все життя, і ми йшли в то село і просили… милостиню. І коли я перший раз… як ми були в тім селі… наївся того хліба, то чуть не помер… Мама варила також лободу, жарила… і кропиву. І спасло нас від голодної смерті то, що нас татари навчили готувати сусликів».
Після смерті батька, сім’я переїхала в інше село – Горскіно. Навіть після смерті Сталіна у 1953 році зберігались обмеження щодо переміщення – без дозволу коменданта не можна було навіть переходити в інше село, а в місто й поготів. Тільки в 1958 році сім’ю звільнили від спецкомендатури і дозволили вільне переміщення.
Пізніше брати й сестри поодружувалися й залишилися в Сибіру, мати з Олексієм повернулися назад до Прокоп’євська і жили там до повернення в Україну в 1962 р.
«Моя мама боялася, шо я залишуся там в Сибірі, і вона каже: “Завези мене на Україну, а потому можеш вертатися”. Ну я вже. Ми приїхали сюда на Україну в 62-му році після цього, як я закінчив школу. Але тут не було де фактично. То ж вони всьо конфіскували, не було де жити, і ми поїхали в Миколаївську область».
Наступного року після повернення Олексія призвали в армію, там від отримав інвалідність.
Спогад про дитинство
«І коли я приїхав вже сюда на Україну, і також в мене ностальгія була за тим часом, шо я там (…) Ностальгія в мене до сьогоднішнього дня є. Така: я, дитинство, шо я там виріс, там гарна природа. І зима, літо дуже різко континентальний клімат. Літо – то літо, зима – то зима».
Та на ідентичність Олексія величезний вплив справила мама, яка була запеклою націоналісткою:
«Ну вона мала причину ненавидіти, але вона сказала: “Не дай Бог, шоб хтось з вас, – бо то приходив такий період, шо вже діти стали дорослими, їм треба було виходити замуж і женитись, – не дай Бог, шоби хтось з вас вийшов або женився з москалями. Я, – каже, – того вам не пробачу”».
Спілкування відбувалося здебільшого в межах української спільноти – спільно відзначали певні події, весілля чи свята. Збиралися, співали українські пісні, «і далі ті москалі, котрі там, потому вже ми так з ними більш-менш дружно жили, шо вони казали: “Идём слушать хохлов, как они поют”».
(фото: Захарків Олексій (з лівої сторони) з другом Качан Ярославом, переселеного з Зборівського району, Сибір, с. Новопестери (тепер – Новопестерово) (на звороті автор подав скорочену назву села Пестери), Кемеровська область. 1953 р.)
Про стигматизацію
На поселенні до переселенців ставились досить вороже, дуже потужною був (і залишилась) пропагандистський компонент:
«І то один з таких, шо, його сирота був також, десь на фронті там більшість були з таких дітей, як я, шо вони були без батьків, бо то якраз той рік, шо, то я з 44-го, шо вони пішли на фронт. І вони мене набили, казали, шо я бандеровець, і я втікав від них, втікав».
За радянських часів діти «ворогів народу» чи самі репресовані не могли здобути вищу освіту.
«От, наприклад, наскільки ми були так сказати ізгоями в тому суспільстві. Як, ну, жиди, євреї під час війни казали, шо світ великий, а втікнути не було куда. І так же з нами, світ був великий, а спекатися тої системи тоталітарної, шоби ми виїхали… Бо в мене мамині сестри жили в Канаді, вони ше навіть посилки присилали нам в Сибір, а шоби виїхати за границю, то ж не було можливості».
Розповідає історію племінника, сина старшого брата, який тричі безуспішно намагався вступити в Політехнічний інститут у Львові. Зрештою, секретарка натякнула, що річ у місці народження. У Політехнічний інститут заказано, бо цей виш пов’язаний з воєнно-промисловим комплексом. Єдиними умовно доступними опціями були сільськогосподарський чи ветеринарний інститути, але й там на кожного з репресованих була заведена справа в КДБ.
Нині Олексій належить до Спілки політв’язнів, ходить на зібрання, спілкується з авторами тематичних книжок і продовжує досліджувати сімейну історію.
Хто записував: інтерв’юерка Бліхарська Ліана
Де: місто Львів
Коли: 23 липня 2021 року
Хто працював над записом: операторка Наталя Хасанчин
Проєкт: «Пам’ять України»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
