Ольга Когуткевич (Лучишин)
1933 р.н., с. Грушатичі (нині Самбірського р-ну Львівської обл.)
До війни сім’я проживала у Перемишлі, де батько – Іван Лучишин – був власником продуктового магазину. Мама – Ксенія Лучишин – допомагала чоловікові вести бізнес та займалася домогосподарством.
Від трьох років Ольга ходила до дитячого садочка при церковній школі, потім навчалася в українській школі.
Згадуючи про міжетнічні стосунки в місті, вона зазначала, що українці та поляки «непогано жили між собою там» і «непогано між собою спілкувалися».
Та все змінила війна.
Ще малою дитиною дівчинка стала свідком екстремального насильства – війни, Голокосту, українсько-польського конфлікту.
«Над ними [євреями] дуже знущалися спочатку, я пам’ятаю, як (бо ми вже в шостому класі були; вже розуміли все, бо нам наказували все, що можна говорити, що ні) вони їх вели тими… Спочатку заставили, щоб вони золото приносили, потім заставляли [носити] такі якісь білі пов’язки з жидівською зіркою». Піддаючи євреїв публічному приниженню, а надалі – вбивству, німці водночас намагалися демонструвати незвичну привітність до неєврейського населення, зокрема дітей. «Ну а німці як зайшли, то вони свою справу робили (то шо їм наказували), а для таких, цивільних, вони ставили посередині вулиці такі великі котли, пам’ятаю, варили їсти, давали чоколяди нам, дітям, але тато наш приходив і забирав. Казав: “Ідіть додому, там вдома маєте чоколяду”».
У роки німецької окупації родина допомагала УПА, що воювала водночас із нацистами, польським підпіллям і радянською владою.
«Ми, всі українці, які жили навколо Перемишля, ми їм допомагали, і щоб вони могли прийти, викупатися, переодягнутися (…) А хлопці як приходили, викупаються, мама їх нагодує – вареники, борщу наварить. І вони співали такі гарні [пісні], я пам’ятаю, один з Полтави, там в партизанці нашій [був]…».
Ольга пригадувала, що українські повстанці надавали допомогу євреям, які переховувалися в місті. «По дорозі була така розбита цегельня, як вони виходили вже до лісу, і там жиди скривалися від німців. А вони не мали ніякого зв’язку. То як наша партизанка ішла, то вони на таких шнурах, отакі, я пам’ятаю, отакі, як знаєте, залізяки на голову надягали… Як вони називалися? Котли. Їм спускали на тих шнурах туди їжу, воду в тих банках, а ті жиди віддавали посуду брудну (…) десь два рази на тиждень вони приходили, щоб підтримати тих людей (…) І вони спаслися».
Поряд із Голокостом, який забрав життя понад 20 тис. єврейських мешканців Перемишля, у 1944 р. територія Закерзоння стала ареною українсько-польського протистояння. Маленькою дівчинкою Ольга на власні очі бачила жахливі сцени кривавого конфлікту, який забрав життя багатьох цивільних мешканців. Від побаченого дівчинка мало не з’їхала з глузду і довго не могла прийти до тями.
«І ми побігли купатися на Сян. Ми, як туди приїхали, прибігли, ми… Ну я, тато казав, що я з розуму зійшла там. Там трупи плили порізаних жінок, з розрізаними животами, дітей з виколотими очима, з вирваними, ну всяке. Ми спочатку дивилися, дивилися, дивилися і один одному показували, а потім такі вже, як на другий день пішли дорослі, то вони кажуть, що так, то повирізали так всі села. Всіх, бо там села – то майже всі українці були (…) А, тоді, як ми прибігли до хати, і почали кричати, і три дні я не приходила до тями».
Втікаючи від етнічного насильства, родина добровільно виїхала з Перемишля до Львова у межах т.зв. «обміну населенням» між Польщею та Українською РСР. У місті Лева батько влаштувався працювати в театрі імені Марії Заньковецької (зараз – Національний драматичний театр імені Марії Заньковецької). Тут у сім’ї народилася четверта дитина. Однак у 1949 р. радянська влада арештувала батька за підтримку підпілля. Його утримували під слідством у сумнозвісній тюрмі на вул. Лонцького. Ольга вкрай болісно пережила втрату тата й з особливою тривогою розповідає про той вечір, коли він не прийшов додому:
«Ми сидимо в хаті, чекаємо на тата, щоб прийшов на вечерю. Тато не прийшов, вікно відчинилося чогось, всі вазонки попадали і я почала плакати, бо я дуже любила свого тата. На другий день мама пішла до театру і каже: “Що сталося, Іван не прийшов додому?” А вони кажуть: “А шо, Ви не знаєте? Та ж вони його вночі забрали”». Івана Лучишина засудили до смертної кари, яку потім замінили на 15 років виправно-трудових таборів.
Уже за рік, у 1950 р., радянський режим депортував до Сибіру всю сім’ю із чотирма дітьми. Друге виселення Ольга пригадує майже до деталей: «В одну прекрасну ніч, так приблизно через рік, то було в п’ятидесятому році, ми вже всі полягали спати (…) Ввірвалися, двері відчинилися (…) Мама не встигала всіх одягати по черзі, то не годен був одягнути… Ну в що могла, то одягнула. І нас одразу запакували, і звели вниз (…) Ворон такий стояв, така велика чорна машина. І там ще сиділа, то, оказалося потім, була вже пані Ковальська з Христею – ну, друга родина там вже сиділа. І нас туди запакували, і повезли на пересильний пункт».
Перед виселенням сім’ю утримували на пересильному пункті у Львові. Після виселення вони без батька проживали на спецпоселенні у с. Бобринка (Омська область, РРФСР). Від непосильної праці тут невдовзі померла мама.
«Ввечері, я приїжджаю на мотовозі, чи пішки приходжу з лісу, стоїть фіра коло бараку, на фірі лежить мама, дивиться в мою сторону, троє діточок коло неї кричать, плачуть, і я приходжу… Та я не знаю, як я не впала там. І вона померла, тут же вона померла, вона чекала на мене, тільки рукою показала на дітей і всьо».
Через різні обмеження Ольга змогла повернулася на Західну Україну тільки на початку 1960-х рр.
