Ольга Шадна (Ватраль)
«Яблуко я бачила тільки на малюнку»
1941 р.н.,
с. Бовшів (нині Галицького р-ну Івано-Франківська обл.)
Сім’я Ольги була депортована у 1946 р. в Архангельську область за причетність старшого брата Славка до підпілля ОУН. Перед тим за відмову здати сільськогосподарський контингент радянська влада репресувала дідуся, який помер у тюрмі.
«Діда засудили. Дали йому п’ять років. На суді він сказав: “Я вам дякую, судді, що ви мені ще п’ять років даєте жити. Я стільки не проживу. Колись, як я добре ґаздував, мені давали теличку або підзвінка. А ви даєте мені п’ять років”. І він в тюрмі помер, ніхто більше про нього нічого не знає, – пригадує Ольга. – Тато взнав, що діда засудили. Я пам’ятаю, що вони, тато дуже плакав, а мама взагалі ридала, дуже сильно, ломала руки там. Брат ходив там: “Мамо, мамо!”. Боялися за маму».
Під час виселення батьки намагалися заховати шестирічну Ольгу у скрині, маючи надію залишити її з бабусею, однак радянські солдати виявили дитину і забрали її разом із батьками і старшим братом.
«Ми сиділи за столом, всі, я пам’ятаю. (…) Нарешті, хтось приїхав на подвір’я. Заходить бабуся і каже до тата: “Миколо, це за тобою, збирайся”. Ну, і, що може зібрати людина в сільській хаті, їдучу не знати куди? Вони щось почали шукати, а бабка моя каже: «Миколо, куда ти таку цю малу повезеш?» Ну брат ніби вже старший, трохи щось розуміє. «Вона ще нічого не розуміє, лишай її в нас», – каже. І вони мене забрали і заховали. Вони мене заховали, я пам’ятаю. Ну, що таке скриня, ви знаєте. І мене поставили за ту скриню. Той, що нас вивозив, перерив всю хату: подвір’я, горище – нема дитини, пропала. А потом зайшов до бабусиної кімнати. Зайшов і звернув увагу, що там щось кинуто на ту скриню. Він так забрав, а там моя голова торчить. І я це пам’ятаю добре. Я плакала дуже, я налякалася. Мама стояла так біля дверей, мама взяла мене на руки, заспокоїла. (…) Я пам’ятаю, як нас везли, нас везли кіньми. І коли я вже приїхала в село, а люди сільські на мене казали: «О, це та дівчина, що дуже плакала». Я дуже плакала, бо чо, дитину налякали, я ж мала була. І так нас вивезли».
Уникнути виселення вдалося тільки старшій сестрі, яка в той час перебувала у школі. Вона залишилася з бабусею і далі виростала без батьків у злиднях. Щоб урятувати дівчинку від можливого виселення, бабуся записала її сиротою.
Дорога на схід була вкрай важкою як для маленьких дітей, так і дорослих.
«Там було дуже багато людей. Спати лягти не було де. У нас був якийсь куток, на якому мама нас з братом ложила. Потому ми вставали, лягав тато, бо тато у нас голова сім’ї, і мама так трошки десь, оце. Ну щоби могла людина лягти поспати, це не було (…) І пам’ятаю, що поїзд зупинявся, то до вагона приходили якісь люди, міняли щось на продукти, хто що мав. Що мама могла поміняти – платок з голови? Ну вот, тато мав годинник і якісь черевики, то оце тато поміняв». Щоб уберегти Ольгу від вошей, мама періодично мастила їй волосся нафтою.
Ольга (праворуч) під час навчання у школі
Вже перебуваючи на спецпоселенні дівчинка запитувала батька про причини виселення. «Я питала тата: “За шо? Тату, ну чо?” Вже коли ходила до школи. “Тату, ну за що нас вивезли?” Тато казав: «За Славка» [брата]. І всьо, це всьо було”».
В Архангельській області РРФСР сім’я жила майже впроголодь. Мама важко працювала на лісозаготівлі:
«Всьо робилося жіночими руками. Були чоловіки, коли нас привезли, но їх кудась забрали. (…) І вот на такій роботі, мама приходила з роботи часто до пояс мокра. Жінка приходила чисто мокра до пояса. Тому що ходити по лісі в снігу – це було дуже складно, тим більше голодні. Я вам казала – їди було 400 грамів хліба на дорослого, 200 грамів на дитину. І тих 400 грамів хліба і всьо».
Тут на спецпоселенні Ольга пішла до школи.
«Вчилися в дві зміни – перший-третій, другий-четвертий [класи], одна вчителька. У нас було тільки по три уроки: читання, письмо, математика. Якщо колись були ще співи, чи фізкультура, то це був “празднік”. Тому що, ну не було, ну що? І після четвертого класу, ми йшли в школу там, називалася “роз’єзд шістнадцятий” (там якась була будівля, там зробили школу). І ми туда ходили, 17 кілометрів, 5-ий клас. Причому, щоб батьки поїхали і подивилися, в яких ми там умовах живем – не можна було, їм не дозволялося. А ми там жили, двадцять дівчат, в одній кімнаті».
Окрім фізичного виживання, особливим викликом для депортованих було збереження власної ідентичності.
«Щоб я могла хоть трохи говорити по-українськи. Тато просив, щоб сестра присилала мені казочки на українській мові. Оце так я могла, хоч щось знати, бо там куда? Ну, і так люди виживали, а що мали робити. (…) Ну, там розказують, як на Україні добре і є яблуки, і що таке яблуко – це я тільки на малюнку бачила».
Певне полегшення і надія на повернення додому з’явилися тільки після смерті Сталіна 5 березня 1953 р.
«Наші люди ніяк не проявляли емоцій – ви знаєте, то було дуже небезпечно. А вербовані не встидалися, вони казали, слава Богу. А місцеві плакали. Я так добре пам’ятаю, мама прийшла з роботи, а то рівно в 12 годин, зупинялася вся робота, і паровози, всьо гуділи, траур такий був», – розповідає Ольга Шадна.
Попри зняття різних обмежень у правовому становищі спецпоселенців після смерті радянського диктатора, сім’я Ольги змогла повернутися в рідне село тільки у 1965 р.
