Орест-Мирослав Савчук
«У нас були вовчі білети»
14 жовтня 1933 р.н., м.Золочів
Львівської обл.
Народився в сім’ї залізничника. Мама займалася домогосподарством. Ще дитиною Орест-Мирослав став свідком Другої світової війни: спочатку у вересні 1939 р. під час нападу Німеччини та СРСР на Польщу, а згодом у червні 1941 р. – після вторгнення Вермахту до СРСР. Зокрема, влітку 1941 р. внаслідок німецьких бомбардувань Золочева сім’я була змушена переховуватися в підвалі.
«Німці дуже страшно бомбили Золочів, дуже сильно бомбили. Багато горіло домів, порозвалювало в центрі. А ми ховалися в пивниці. В нас був мурований дім – то новий дім, і всі сусіди приходили, бо довкола ше були навіть під стріхою хати, то всі ховалися в нас (…) Ну ми були там, сиділи в тій пивниці, довкола бомби падають, від того хвилі, свічку засвітити не можна було. Діти плачуть, там сидят, сусіди, нас багато було».
Отож унаслідок інтенсивних бойових дій Савчуки покинули власну домівку і певний час поневірялися навколишніми селами, поки не знайшли прихисток в Унівському монастирі УГКЦ.
Картини жахливої війни на все життя закарбувалися в пам’яті семирічного хлопчика: «Ми дальше пішли до Золочева вже додому добиратися. А там поле є, десь півтора-два кілометри, між Бонишином і Золочевом. То те все поле вкрите трупами. Солдати – по два, по три, по чотири, на купі, то все вбиті молоді хлопці. І сморід страшенний, бо то ж спека, то всьо. То треба було обходити, щоб йти, бо дорога і всьо було завалено. І коні, і теж то всьо. Добралися додому, прийшли додому – вікон нема, дверей нема, шиби всі повибивали, то всьо. Нічого нема – все, що було вдома, то все кудась ділося. Двері найшли в окопах десь в сусідів на городі, та й почали збирати, досками забивати вікна. Та й не було ще так їсти».
З переходом фронту на схід насильство не припинилося, а тільки набрало обертів. Зокрема, нацисти мало не розстріляли батька, сприйнявши його за єврея.
«От мій батько чорний був сам, темний, він, видно, колись з татарки походив абощо, не знаю. І то, а війна була, фронт, і він не голився теж, бородатий. А німці побачили: о, юдаш, юдаш, єврей. І вже стали, один бере тата до стінки та й вже буде стріляти. Але акурат надійшов мужчина, сусід, який знав німецьку мову. І він їм об’яснив: “То українець”. Ну і вони відпустили».
У дитячому віці Орест-Мирослав сам став свідком Голокосту у Золочеві, де німці у 1942-1943 рр. створили ґетто і розстріляли понад 5 тис. євреїв.
«Ну і німці робили ґетто, і багато євреїв там в ґетто… Кажуть, що розстрілювали багато. Там був єврейський цвинтар. Вони на той цвинтар возили, там були надгробники такі, то вони повивозили десь на дороги чи десь в Німеччину брали, не знаю, мармурові такі… А там закопували, самі євреї копали яму, ну і вони тут же їх розстрілювали (…) А так, то шукали по домах, чи ніде не ховаються євреї. Ми жили, там в нас сусіди були, дуже хороші, жінка з дитиною, з дочкою, дуже хороші люди були, мама моя дуже гарно з ними дружила, все гарно було. Але німці десь забрали – певно, розстріляли».
Повернення радянської влади та завершення війни не принесло очікуваного миру населенню Західної України, де ще впродовж десятьох повоєнних років тривала запекла боротьба між комуністичним режимом та українським націоналістичним підпіллям. У жовтні 1949 р. внаслідок провокації МДБ арештувало батька. Згодом за ґратами опинилася сестра, яка зазнала тортур під час слідства в тюрмі на вул. Лонцького.
А вже 11 січня 1950 р. радянські солдати прийшли депортувати всю сім’ю.
Перед виселенням маму з дітьми чотири місяці утримували на пересильному пункті у Замарстинівській в’язниці у Львові, де до них долучилися батько та сестра. На них радянські слідчі не знайшли вдосталь доказів провини.
Про умови утримання на цьому пункті згадував Орест-Мирослав:
«Камера була набита, я знаю, може, 30 метрів квадратних. І нас було там 18 людей. Всі покотом спали на підлозі. Звичайно, ніякого ліжка, і без матрасів, хто на шо мав. Протримали нас до 1 квітня. А 1 квітня погрузили в ешелони, і повезли аж в Приморський край біля Владивостока».
Дорога на Далекий Схід у вагоні-телятнику, у якому їхали 50 осіб, тривала цілий місяць. «Зробили диру і таке ніби з дерева поруччя, і то був туалет. 50 чоловік, представляєте собі. І то місяць. Правда, нас в Новосибірську і Хабарівську водили в баню. Ну всюди охорона, кожен вагон окремо, охорона з автоматами і так дальше, то всьо, з псами. А як в баню, то помитися – помились, і назад у вагон, і наступний вагон, і далі». Говорячи про дітей, які транспортувалися за таких умов, Орест-Мирослав згадує, що неповнолітні після прибуття на кінцеву станцію «не могли на ногах ходити».
Після прибуття сім’я спочатку проживала на спецпоселенні у с. Івановка, а потім у с. Соловйовськ (Амурської області РРФСР). Батько працював ковалем. Орест-Мирослав улаштувався автоелектриком.
Виданий 19 травня 1958 р. указ Верховної Ради СРСР звільняв спецпоселенців із Західної України, однак забороняв їм повертатися до рідних місць. Незважаючи на це Савчуки приїхали на Західну Україну, та місцеві органи влади не дозволили їм поселитися у Золочеві. Тож вони переїхали до Миколаєва Львівської обл., де Орест-Мирослав вступив до технікуму радіоелектроніки. Лише в 1964 р. радянська влада реабілітувала сім’ю та повернула їй майно.
«Сестра в Миколаєві, батьки жили нелегально в Золочеві, там по якихсь стодолах, то не було де жити. Бо прописатись не можна було, на роботу не можна було нікуда влаштуватись. А прийшло, то нам повернули ту хату, і ми вже там (…) Паспортів в нас не було, в нас були вовчі білети – така книжечка з двох листочків, червона (прізвище, фотографія і всьо). І ти не міг в поїзд сісти, бо в поїздів одразу б забрали, і як втікачеві давали ще кілька років тюрми. Тому не можна було десь втекти чи що. Бо в поїздах провіряли паспорта всі. Така система була».
