РОМАН ЗАВЕРУХА
Роман Заверуха народився 11 жовтня 1940 р. в селі Гадинківцях (нині Гусятинського району Тернопільської області).
Його дід, Василь Заверуха, служив в Українській Галицькій Армії, помер під час епідемії тифу у Львові. Батьки, Антін та Марія Заверухи, були заможними селянами. Їм належали 2,5 га землі, худоба (кобила, корова, коза, кури та ін.). Крім Романа, у сім’ї було ще двоє старших дітей – брат Михайло та сестра Ольга.
Репресії проти членів сім’ї
27 червня 1941 р. Антіна Заверуху арештував Гусятинський районний відділ НКВС. Його звинувачували як члена підпілля ОУН. На початку німецько-радянської війни чоловіка разом з іншими політичними в’язнями з тюрми у Чорткові погнали до Умані і там розстріляли.
17 вересня 1948 р. Пробіжнянський районний відділ МДБ арештував старшого брата Михайла. Його звинувачували у зв’язках з підпіллям ОУН. Згідно з постановою Особливої наради при МДБ СРСР від 7 червня 1949 року, його засудили до 10 років ув’язнення. Утримувався у Джезказганлазі в Казахстані. Звільнений 30 березня 1955 року. Після повернення до України проживав у Донецькій області.
Вивезення
Марія Заверуха намагалась уникнути подальших репресій щодо її сім’ї, вступивши до колгоспу:
«Мамі казали: “Марійко, запишися в колгосп і тебе не вивезуть”. Мама записалась. То в колгосп віддала і корову, і кобилу, і козу».
Проте 29 квітня 1950 року 9-річного Романа разом із мамою на підводі з рідного села відвезли до районного центру Пробіжна (нині Чортківського району Тернопільської області), а звідти вантажівкою – на пересильний пункт у Бережанах. Зі собою взяли, що змогли:
«З собою дозволили взяти мішок. Бо тоді речі, які можна було, то… Мати склала там подушки, тарілки, ножі, вилки. І ше шо? От мати оцей молитовник взяла».
Разом із Заверухами вивезли також сім’ю батькової сестри Ганни Чорної. Майно, як і в більшості депортованих конфіскували:
«Коли… нас вивезли, хату забрали під, хата була велика: чотири кімнати, кухня… і два коридорчики, а один зверха, який ближче до кухні йшов, а другий… знизу був. То, не знаю, казали, шо там і школа була, і медпункт був».
На пересильному пункті
На пересильному пункті сім’ю утримували близько двох тижнів: «Всередині був такий дворик, куди виводили нас на прогулку. А по боках всюди були кімнати, так звані камери. Вони були десь такі 5 на 5 чи 5 на 6, 25 квадратних метрів. І там всі були: і діти малі, і старі, і каліки».
Романові врізалася в пам’ять людина з інвалідністю: «Про каліку розкажу. Був серед нас вивежений – його старший брат був в бандерах, як казали тоді – Присяжний була фамілія, а звати Григорій. Присяжний Григорій. Мав старшу сестру, яка була калікою – не могла ходити, ноги були скручені колесом від народження. Він її весь час на собі, на плечах переносив. Як нас десь на прогулку виводили, він на собі її переносив».
За його словами, депортованих утримували в замкнених камерах. На прогулянку випускали лише раз на тиждень. З дозвілля мали нечасті прогулянки у дворику й пісні, хоча останні охорона не вітала: «Були хлопці такі по 18 років і більше, то вони тую пісню почали співати, і цей білорус такий, старшина пірвався до нас, і зачав кричати: “Прєкратіть!”. Перестали, а коли він пішов – знов почали співати. А цей старшина, білорус, вривається і каже: “Прєкраті, я кому сказав!”. І параша там коло дверей стояла, і ту парашу перевернув, людям полилося. Як ішли десь в туалет хотіли, то два чоловіки прикривали коцом і ті, хто ближче був, то їм тоже на одежу там чи шо лило і … через пару днів він прийшов і попросив пробачення – совість заїла».
Прибуття до місця призначення
З Бережан товарним потягом Заверух депортували до Новосибірська. Звідти пароплавом по річках Об і Копиловська Кеть транспортували до селища Зайкіно (нині Колпашевського району Томської області, РФ). Вже із Зайкіного Романа з мамою перевезли вантажівкою до селища Піщаного (нині не існує):
«Там землі майже не було, а тільки пісок, ну, і сосни… Втікати не було куди – кругом болота, озера».
Життя на спецпоселенні
Природні умови для новоприбулих були незвичними:
«Мошкара, комарі, а ми пітні були, нас обсіли страшно. Ранком ми одне одного не могли впізнати. Очі позапливали, бо комарі і мошкара. Найбільше біля очей».
У Піщаному спецпоселенці жили в бараках по кілька сімей у кімнаті. Їхня примусова праця використовувалась при будівництві доріг, на лісозаготівлях. До семирічної школи Роман змушений був ходити за 12 кілометрів, до селища Піковка. Навчання Роману давалося легко:
«… а потім побачили, що я особливо математику нормально знаю, то для мене було легко. А вже російську мову, там всьо на російській мові було. То ми скоро навчилися говорити». Після уроків він допомагав мамі, яка працювала на лісопилці.
Спецпоселенці-українці першими у Піщаному почали вирощувати городину: картоплю, помідори, огірки, цибулю. Користуючись молитовником, привезеним з України, мама проводила релігійні обряди, оскільки в селищі не було священника.
У 1955 р. до їхнього спецпоселення перевели розконвойованих кримінальників. Це ускладнило життя спецпоселенців:
«То вони до нас, п’янствували. Один раз такий випадок був, шо ми, дітвора, там у волейбольній прощадці бавились у волейбола, а той здоровий такий був, шо їх пригнали з тюрем. То напився і схопив оглоблю і крутив, і повтікали, а я щось ні, став і чекав на нього. То він нічого мені не зробив, тільки копнув мене. А наші то побачили хлопці, гуртом за ним погналися, то той втікав. Ледве втік».
Повернення додому
Звільнившись із спецпоселення 2 жовтня 1956 р., Роман самостійно повернувся до України:
«От як можна було, то сам їхав, хотя то мені коштувало здоров’я. Бо, ну, шо мені мама могла дати – там курку дала і печива напекла. І я цю всю дорогу, – ну, курку з’їв зразу, бо довго тримати не можна було – а печиво їв. То я коли приїхав до Чорткова, то захворів жовтухою. Бо печиво солодке тільки їв і чай пив».
Оскільки хату Заверух у рідному селі конфіскували ще в 1950 р., він замешкав у старшої сестри Ольги в Чорткові. За рік повернулась також мама.
Пізніше Роман переїхав до Львова, де закінчив технікум за спеціальністю «Металорізання». Після призову в радянську армію потрапив на службу до будівельного батальйону. Упродовж трьох років служив на посаді нормувальника на лісозаготівельних роботах у Пермській області РРФСР. Після демобілізації повернувся до Львова і працював на заводі «Львівприлад» як токар, шліфувальник, начальник інструментальної комори, заступник начальника інструментального цеху. Нині на пенсії. Проживає у Львові.
