ЮЛІЯ НИКОЛИН
“Лишаємося ми – продовження наших батьків,
продовження їхньої історії, їхньої пам’яті”
Народилася 14 квітня 1957 року у місті Балей – Чітинська область, Російська Федерація.
Батько – Стець Іван Миколайович (1922 року народження, село Кип’ячка Тернопільська область) – учасник Організації Український Націоналістів та Української Повстанської Армії.
За цю діяльність його разом із усією сім’єю вивезезли на Сибір.
Там померла бабця, матір збожеволіла.
Матір – Стець Парасковія Юріївна (1928 року народження, село Йосиповичі, Львівська область), дівоче прізвище Дзібчак – у 16 років вступила до Організації Український Націоналістів, була станичною юнацтва. Тут отримала псевдо “Калина” та займалась організацією та збором їжі, одягу, взуття для повстанців. Забезпечували зв’язок та доставляли продовольство до лісу.
У 1945 році під час облави у селі зловили одного з повстанців – він під час катувань і здав інформацію про інших членів організації, зокрема і Стець Параскевію. Пізніше Параскевія згадувала, що не тривала кривди, бо тортури були страшні:
“Маму 17 березня 45 року арештували. Забрали її в стрийську тюрму, де вона перебувала три місяці, під слідством, де відбувалися надзвичайно страшні катування – це і пальці запихали в двері, і голки запихали під нігті, і п’яти били, і холодною водою обливали, і роздягали догола, і лякали тим, що зараз взвод прийде і зґвалтує…”
Заарештована і засуджена до 10 років позбавлення волі. У тих вагонах, в яких вони їхали були страшні умови:
“Мама казала «параша стояла в куті», тобто всі опорожнювалися туди і тим дихали, їсти практично не давали. По 2-3 дні могли зовсім їсти не давати, або давали сельодку таку солену, але води не давали. Тобто багато людей помирало, тому що діставало дизентерію.. і тих людей просто викидали з вагону ніде, ніхто, нічого не хоронив.. Волосся диби вставало від тої ситуації в якій вона опинилася”.
Відбувала своє покарання в трьох концентраційних таборах – Арелюк, Антибез, Кенгір. Сім’ю “за дочку” депортували на спецпоселення. Через рік перебування на Сибірі батько Параскевії – заможний селянин-“куркуль”, не витримавши туги за донькою, – помер.
Життя на таборі та повстання в Кенгірі з уст матері
Молоді жінки та дівчата працювали на лісоповалі або каменоломні, і часто помирали через важку працю, скудне харчування та антисанітарію:
«Їх привели, сніг в пояс, сосни величезні, і оті жінки.. мама була ще неповнолітня, їй навіть ще 17 років не було. І ці молоді жінки мали ці сосни зрубувати, возити їх, тягнути. Мама казала, що вони приходили і просто падали, вже нічого не хотіли..але і їсти давали 600 гр хліба..І то, каже, хліб такий, глевкий, поганий, в роті неможливо було тримати. Гнилу картоплю давали.. Взагалі страхіття. Вона казала, що не знає як це пережила.. пекло на землі пережила. Люди там дуже сильно почали помирати.. До 300 дівчат там померло…»
Дозволялося надсилати лише один лист на рік, жодних передач, людей називали за номерами, які нашивали на плече, на рукав, груди. Якщо вийшов із лави, тебе на місці розстрілювали. Інколи люди не витримували й зумисне виходили.
Матір Юлії Стець була учасницею та свідком повстання у Кенгірі у 1954 році – пам’ять про ці події передалась дочці, яка відчуває біль та переказує події, немов власні спогади:
“Мама моя була в 13 бараку, той барак був ніби наприкінці, вона казала, що вони повдягалися в вишиті сорочки, бо знали, що вже не вийдуть звідти, помруть. Коли вони вибігли надвір, дівчата взяли одна одну за руку, руки в замки, і так йшли назустріч тим танкам. І ті танки їхали по тих жінках.. можете собі уявити? Якраз, – каже мама, – лишилося три шеренги перед нами, і хтось крикнув «Прекратить огонь!» І це все зупинилося. – Ми стали всі, поцілувалися, обнялися.. бо прощалися. Почали молитися і співати. Таким чином вони залишилися живі. Описати те, що там було,- мама каже, – було неможливо, то просто було пекло. Настільки було покалічених, трупів, недобитих таких людей. Кругом була кров. Вона каже, якби ти побачила, то ріки крові текли, а ми через то переступали, бо нам наказали, щоб ми вийшли за зону, ті що лишилися. Приїхала машина-трансбойт і тих людей спочатку грузили на машини.. десь 600 могил було викопано в степу, і так тих людей хоронили. Але мама каже, що там були і живі люди, розумієте, які просто ранені. І вони їх скидали докупи. Мама каже, як вони виходили на роботу в степ, бачили, що ті могили рухаються. Живих людей закопали. Після того заїхали трансбойти – машини, почали змивати кров і нас вивели за зону, поклали лицем до землі і так лежали до вечора, поки вони те все не позмивали. Тоді завели іх у зону, вже тоді приїхало з Москви начальство почали розбирати всі ті справи і маму одну з перших звільнили”.
Весілля на спецпоселенні
Батьки Юлії познайомились на спецпоселенні та одружились у 1956 році на другий день різдвяних свят, закликавши своїх родичів та близьких, яких довкола було доволі. Таїнство шлюбу прийняли вночі, потаємно, від отця Білика, який був висланий на Сибір за відмову прийняти православ’я.
(ФОТО: 1956 рік, м.Балей. Весільна фотографія батьків Юлії – Стець Іван Миколайович та Стець (Дзібчак) Парасковія Юріївна, спецпоселення, м.Балей)
Поверненння
Коли Юлії виповнилося півтора року, сім’я з Сибіру повернулась в Україну. Приїхали спочатку на батьківщину мами, на Стрийщину, там їх не хотіли прописати і сказали, протягом 24 годин виїхати. Переїхали на батьківщину батька – у село Кип’ячка. Проте у дідовій хаті уже жили інші люди – переселенці з етнічних українських земель, які відійшли до Польщі. Поселились у татової двоюрідної сестри.
Набагато доросліша
У батька було поранення на правій руці – у дитинстві Юлія залазила на коліна, брала батькову руку – та хотіла роздивитись, проте він завжди ховав. І тоді маленька Юля почала ставити мамі запитання: що в тата з рукою, що сталося. Спершу матір пояснювала, що то незначна рана чи то знак від операції. Проте Юля поверталась до цього знака. Зрештою, мама поділилась із 5-ти літньою дочкою: «Я тобі скажу, але ти знаєш, яка наша сім’я, що ми були на Сибирі».
Батька постійно викликали до КДБ – схиляли до співпраці, матір часто хворіла.
“І вже пішовши в перший клас, я вже була набагато доросліша, ніж інші діти, ті, які були зі мною. Тоді вже батьки більше мені почали розказувати, але дуже завжди застерігали, щоб я ніде нікому нічого не говорила”, – ділиться пані Юлія.
Хата-читальня – місце для зустрічей
Облаштувавши життя у селі Кип’ячка, батьки створили місце для зустрічей та розмов – своєрідну хату-читальню, де збирались й інші сім’ї, які відбули Сибір:
“І в нас була така хата-читальня.. у нас така сім’я була, що до нас приходили сім’ї, які були на Сибірі. Такі три сім’ї було в нас Морозовичі Іван і Ольга і Небесні Марія і Михайло, що так ми близько були. І вони приходили до нас, мама читала “Кобзаря” і Лесю Українку, я усю «Лісову пісню» знала напам’ять. Завжди вони згадували і розказували про той Сибір, як все відбувалося, як тато в партизанах був. Мама розказувала усі ті свої історії”.
(фото: Отець Василь Куцак на спецпоселенні. Односельчанин Дзібчак Параскевії, друг сім’ї)
Чого народилась у Сибірі? vs Ректор, який бере на поруки
“Я поступала в інститут і в мене в паспорті написано Чітинська область, Балей, а закінчила школу добре, я вчилась в Тернополі в школі, батьки мене дали тут в школу, в 5 клас. І коли поступала в інститут ректор мене викликав на співбесіду і питав чого я народилася в Сибіру… Бог послав мені таку думку : «Ви знаєте, я собі місце народження не вибирала. Де народили там і народилася», а він каже: «Ти подивись, яка мудра». І я не поступила. Три роки поступала, і аж за третім разом поступила. І після того як я закінчила інститут взнала, що був ректор Явоненко, він вже покійний, він мене взяв на поруки, бо перший відділ мене не пропускав, що я була ворог народу. Це вже рахуйте які були роки, 86-ті, 87-ий рік. І я закінчила з відзнакою цей інститут. І роботи мені не давали в інституті. Лаборантом працювала, а як викладач – ніяк. А потім цей Явоненко мені запропонував, що з нового року з’являється місце і я вас візьму… Не знаю чому він так відносився до мене добре, мабуть сам був десь внутрішньо націоналістично настроєним чоловіком, але про це ніхто не знав. Коли я вже закінчила цей вуз мені одна людина сказала: «Юлія, якби не Явоненко, тебе в інституті б не було». Я вдячна ці людині, що в ті часи встала за мене і я закінчила цей вуз”, – для пані Юлії тавро місця народження на спецпоселеннях та батьків як “ворогів народу” тягнулось впродовж всього життя, проте вона зберегла віру у людей, у батьків та любов до України.
Поезія
Юлія пише вірші, так само, як і її мама – для них обох – це був спосіб впоратись із травматичною пам’ятю.
Не впасти ниць. І не зміліти.
Не втратити себе. Знайти.Зійти.
І між серцями ненависть згасити.
Без фальші слово правди віднайти.
Гарячу іскру віри запалити.
Не спопеліти в борознах біди
Пройти вогонь і воду. Не змаліти.
Не згинути, а залишить сліди
Збереження пам’яті
На початку 90-тих років пані Юлія була однією із засновниць “Тернопільського обласного товариства дітей політв’язнів і репресованих”, брала участь у конгресах та з’їздах, співорганізовувала вечори пам’яті.
Працювала головним логопедом Тернопільської області в системі охорони здоров’я, зараз – на пенсії, продовжує громадську діяльність.
(фото: Золоте весілля батьків пані Юлії)
Хто записував: Христина Рутар
Де: Тернопіль, Україна
Коли: 25 листопада 2020 року
Хто працював над записом: Христина Рутар
Проєкт: «Пам’ять України»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготували: Христина Рутар та Ольга Муха
