ЮРІЙ ЗІРЧЕНКО
“Там вже виховують яничарів”
Народився 15 березня 1950 р.н., м. Сталінськ (тепер Новокузнецьк) Кемеровської обл., Російська Федерація, в сім’ї репресованих за участь в антирадянському підпіллі. Батько, Зірченко Петро (1927 р.н.), родом із Житомирської обл., ще дитиною пережив Голодомор 1932-1933 рр. Рятуючись від голодної смерті, він у п’ятирічному віці втік разом із меншими братами через радянсько-польський кордон до м. Рівного (тоді Польща). Тут працював у домашньому господарстві. Під час війни вступив до лав УПА. Радянська влада арештувала батька й неповнолітнім засудила до восьми років таборів ГУЛАГу, коли той намагався нелегально перетнути радянсько-словацький кордон.
Мама, Терлецька Софія (пізніше Зірченко, 1927 р.н.), теж була засуджена до семи років таборів за підтримку українського підпілля. Батьки познайомилися на лісоповалі у м. Сталінську (Новокузнецьку) Кемеровської обл. (РРФСР), де обоє відбували покарання у виправно-трудовому таборі. Саме там у 1950 році й побачив світ Юрій. Аби уникнути розлуки з дитиною після того, як їй мало виповнитися два роки, батьки відправили сина зі знайомою у Західну Україну.
Батько, що пережив Голодомор
Мати батька втратила годувальника та залишилась одна із трьома синами. Вона заробляла на життя рукоділлям, ткала килими. Згодом щоб прогодувати сім’ю вона почала все продавати: землю, худобу, домашній реманент. Довелося переховуватися в лісі і жити з дітьми в землянці. Та мати захворіла, опухла від голоду і діти втекли в село, працювали за їжу – носили дрова з лісу, працювали в полі, носили воду, але було скрутно.
Зрештою втекли зі свого села від родичів і помандрували, виживали поданнями та дрібними крадіжками:
“Чули, що десь на захід – там немає голоду, можна вижити, а тут хто його знає, чим то кінчиться. І вони втікли зі свого села від родичів, покинули село і помандрували. Від хати до хати, від села до села… десь там щось спитали, десь щось вкрали, на город залізли десь щось щипнули, і так вони виживали. Десь попросили, десь погодували їх… Розказували: батько там-то, мами немає, сироти… розказували. І так вони домандрували, десь на товарняках під’їхали, поїздом, десь-щось розпитували. І вони добралися до Рівного”.
(на фото: Юрій Зірченко після приїзду в бабусиному саду)
Невдовзі почалась війна і в часи окупації батько вивчив німецьку мову та вирішив йти на захід, але спершу пішов в партизани.
“Партизани то були далеко в лісах, там були нетрі, болота, що там ні червона армія, ні німецька армія туди не появлялись, бездоріжжя, дрімучі ліси, болота, озера. Там були партизани, там вони базувалися і ні совєцька армія, ні нацистська армія туди не пхали носа, бо вони навіть боялися”.
Батько був засуджений за спробу незаконного перетину кордону з Словаччиною – за “измену Родины – высшая мера наказания”. Раніше йому вдалось втекти з ув’язнення, де він перебував за свою діяльність в УПА: його упіймали з листівками, та за сприяння інших ув’язнених вдалося втекти й врятуватися від розстрілу. Завдяки тому, що батько прикинувся на 2 роки молодшим – його засудили на 8 років. «Попав не на Захід, а на Схід» – так підсумував це Юрій Петрович. Після затримання із Ужгорода, Закарпаття потрапив не на захід, а на схід – у Кемеровську область, місто Сталінськ.
“Тато ув’язнений на 8 років, мама – на 7, а я відбув там 2 роки”
Батьки Юрія познайомилися вже “там” – “тато був керівником хору, а мама – хористкою”.
Мама з Дрогобицького району, село Уличне, походила із заможної сім’ї. Разом із братом Славком вони партизанили в УПА:
“Їй теж доручення давали – вона їм харчі передавала, бо сім’я була заможна, вони на хуторі жили, мали теж господарство: коні, корови, вівці, птиця – господарство, п’ятеро дітей. Мама по старшинству була серед дітей, вчителькою працювала, харчі передавала, якісь записки, передати усно комусь щось – через неї то йшло. А на виборах їй дали завдання розклеїти по селу листівки проти, звичайно совєтських кандидатів в депутати – вона розклеїла зробила. Ну і тут зразу облава, шмон, НКВД – впіймали мамину коліжанку – разом жили в кімнаті, в хаті в господарів. Звичайно її били, катували, знущалися сказали, що вся сім’я завтра поїде в Сибір – налякали дівчисько настільки, скільки їй було – ну закінчила училище, там були якісь пришвидшені курси, теж така десь того віку. Та дівчина розказала, вона знала, що то мама зробила – маму за шкірку. Катували, пальці двері запихали, знущалися,били.. Вона хлопців нікого не видала, нікого не знає, передали, але хто не знає”.
(на фото: Міля Терлецька і Софія Зірченко (з дому Терлецька), 1950-ті рр.)
Згодом вона перебувала в дрогобицькій тюрмі, потім в Самборі. Тримали в підвалі, до суду спала на підлозі, а це був грудень місяць, сиро й холодно. Молодій вчительці дали сім років і вона теж опинилася в Кемеровській області.
Працювали на лісоповалах. В зоні була частина бараків – жіночі, відділено і частина – чоловічі, а працювали спільно: чоловіки – валили, жінки відрубували гілки. У жіночому бараку була відділена частина, де організували яслі, якими опікувалася жінка, що втратила працездатність. Коли дитина сягала двох років, її відправляли в дитбудинок:
“відправляли в любий кінець совєтського союзу, а ще часто бувало чи в кінці, чи ще на початку дороги міняли прізвище – чи спотворювали, чи міняли вже на російський манер, вже по-інакшому звучало. Часто батьки після звільнення не могли найти свою дитину. Десь там вони шукали, орієнтир був, але як зверталися – такого прізвища немає, бо поміняли – нема такої дитини. І мене то чекало”.
В 1952 р., за рік до звільнення матері, хлопчик покинув табір. Його вивезла звідти Анна Чабан – жінка, яка працювала разом з мамою Юрія на лісосплаві. Після звільнення з ув’язнення, вона взяла Юрчика та ще інших діток, та повезла в Україну до їхніх рідних. У Львові вона передала маленького хлопчика бабці. Рідні розказували, що він не хотів з нею прощатися – “Я вже Анну Чабан називав мамою”.
“Є дві причини чому нас треба було повернути [в Україну] – нас або би розіслали по інтернатах, так що батьки ніколи б не знайшли; або ми б померли від хвороби – смертність дітей в таборах була дуже високою”.
(на фото: Юрій Зірченко з двоюрідною сестрою Наталкою, Трускавець, 15.10.1953 р.)
Повернення батьків і “пиши заяву, ти більше в університеті працювати не будеш”
Повернення своїх батьків Юрій вже пам’ятає особисто:
“мама [повернулася] в 1953 р. Вже в хаті пам’ятаю. Мама привезла багато дуже… Цукерки такі були, тепер їх немає. Подушечки називалися. То карамельки такі посипані цукром. Якісь відкритки там привезла: «Козел-мукомол муку молол. Кому молол, получал ватрушки, а кому не молол – получал по макушке», то мама звідти привезла (сміється)”.
Перебування на поселенні багато в чому визначило дитинство хлопця:
“Не знаю, два роки не всі ще діти говорять, а я вже лепетав, говорив, і ні одного слова українською не знав. Приїхав москаль. Приїхав з Сибіру, а там вже виховують яничарів. Власне чому, причина була чому мене відправили з чужою жінкою, я ж міг рік дочекатися. Але після двох років як я відвідував дитячі табори, дитячі будинки.. діти там хворіли, вмирали. Теж був шанс не дожити. Дві причини – або міг померти, або відправили б в дитячий табір. Звичайно, там російською мовою все вчили і всі повинні були розмовляти російською. Я українського жодного слова не знав, потім почав освоюватися”.
(на фото: Юрій Зірченко з двоюрідною сестрою Наталкою, Трускавець, 15.10.1953 р.)
Розмови з батьками про ув’язнення почалися вже коли п. Юрій був студентом –
“Я знав, що батьки були ув’язнені. Вони нікому про це не говорили, бо це було табу. Я знав, що вони були ув’язнені. Ця тема була заборонена, навіть в родині. Після 90-го ми вже вільно говорили, але після 90-го батьки постаріли.. і я теж – часу не було.”.
Юрій згадує про навчання в школі, а особливо в університеті, який був визначальним для його життя – там він здобув фах геолога.
“Я вчився добре. В школі мені обіцяли золоту медаль, але, звичайно, не дали. Дитині неблагонадежних батьків медалі не дають. В університеті теж червоного диплому не дали”.
Згодом, вже в університеті, він мав необережність на перерві сказати: “Та імперія рано чи пізно розвалиться, ні одна ж імперія не проіснувала вічно, і та розвалиться”. Наступного дня його було викликано в перший відділ КДБ: “Пиши заяву, ти більше в університеті працювати не будеш”. Одночасно його було виселено з його ж квартири.
Юрій і його родина потерпали від переслідування усе життя. Згадує 1991 рік:
“19-24 серпня, заколот. Вечором були в будинку культури, а між нами крутяться оті шавки, стукачі, агентура. Ранком ми пробуджуємося, гарна робота, сонячно. Виходимо, там була веранда і сходи школи де ми ночували. І директор тої школи: «Ну что, бандеры, будем вас арестовывать» (рос.). Думаю, може жартує так”.
(на фото: Зустріч Спілки коло пам’ятника жертвам комуністичних репресій у Львові, 18 червня 2006 р.)
Сьогодні Юрій Зірченко – геолог, громадський та політичний діяч (був депутатом обласної ради), голова районного осередку Львівської обласної Спілки політичних в’язнів України.
Хто записував: Бліхарська Ліана
Де: Львів, Україна
Коли: 20 травня 2021 року
Хто працював над записом: оператор Томаш Ґажинський
Проєкт: «Втрачене дитинство»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
