Ярослав Бартошик
«Як худобу нас напхали. Та то страшне було»
Народився 1933 р. у селі Зозулі Золочівського району Львівської області в сім’ї забезпечених селян. Батько – Бартошик Василь, мати – Анастасія Бартошик. Мав двох братів і сестру, яку втратив у Сибіру, як і батька. Останній свого часу воював у радянській армії, навіть дійшов до Берліна, але незважаючи на це був виселений. Ярослав пригадує, що сім’я потрапила під прицільну увагу каральних органів, вірогідно, через сестру Марічку, яка допомагала партизанам.
Про виселення й етап
Життя під німецькою окупацією чоловік згадує як порівняно спокійне – ходив до школи, вивчав німецьку мову. Розпочалися радикальні зміни в 1949 році, коли сім’ю було депортовано:
«В 49-му році прийшли, рано прийшли, ми ше всі спали, прийшли москалі: “Збирайсі” І дали мені 2 години збиратисі. Ми 2 години збиралисі. О! І шо тато сложив такого, шо в хаті було, і навіть до стайні, не випустили. Ми мали корову, коня, то всьо, всьо так і той-во, і зібрали, і сюда-во, де стайня була. То ми там і потом звідтам, то нас машинами до Золочіва, а з Золочіва на автобус, на поїзд, і там сі тойво, як його там ті… Ой… Ми там сиділи шось місяць, по-моєму, у Львові були. Потом нас зі Львова на поїзд і на Сибір вивезли…»
Із жахом Ярослав згадує етапування – одне маленьке вікно на весь вагон, відро-вбиральню, харчування один раз на день:
“В вагоні то страшно було сі дивити, ти розумієш, там товарняки були такі вагони, товарняки. І той-во, той вагон напхали людей, і там такі дошки були – ті поверхні є, ой, один, два, три поверхні в тих товарняках, і ми так спали на тих той-во, на тих дошках. Я спав аж під самою цеглою на той-во, на третьому поверху, бо там такі поверхи робив дошки, вот так-во знов, і знов, і знов. Так нас напихали, я навіть не знаю, скілько там людей було. Та то як… Я це кажу, як худобу нас напхали. Та то страшне було сі дивити”.
Приблизно за місяць потяг з етапованими доїхав до Хабаровска, а звідти людей доправляли дерев’яними баржами на буксирі до Комсомольска-на-Амурі. Лише там виселеним уперше вдалося помитися.
У Сибіру сім’ї заселили до бараків, які залишилися після полонених японців – люди жили по дві сім’ї в кімнаті, без перегородок. Кухні були залізні. Аби приготувати їсти до початку робочого дня, доводилося прокидатися о п’ятій ранку. Робота була важка – різали ліс ручною пилкою, рубали, інколи працювали за -40°C, відкопували дерева лопатами з-під снігу: “Я мав 16 років, я мав 16 років, і я вже з татом пішов ліс різати. І то всьо не було, всьо ручною такою-во пилкою поперечною. І ми всьо ручною різали, самий ліс”. Платили [мізер] за кубометр і щомісяця потрібно було підтверджувати свою присутність у коменданта табору – розписуватися. Це припинилося лише після смерті Сталіна у 1953 році. Але й опісля депортовані змушені були підписати 3-річний контракт на роботу, тож змогли повернутися лише після 1956 року.
Життя було важке, але поступово Бартошики освоїлися, завели худобу й господарство, хоч природні умови були несприятливими. Згодом українці ставали бригадирами й будували невеликі дерев’яні хати, хоч і далі жили в тісноті.
(на фото: 1952 рік, РРФСР, Хабаровський край, Ульчський район, село Тулінське, спецпереселенець Бартошик Ярослав. На момент виселення Ярославу було 16 років (1949). На світлині йому вже 19 років).
У Сибіру Ярослав одружився, закінчив курси трактористів, охрестив першого сина Василя. У родині сталося ще кілька трагедій: сестра померла при пологах, а батько загинув від нещасного випадку на виробництві.
Повернутися додому Ярослав Бартошик зміг лише після 1957 року – жив у тітки, маминої сестри, а згодом купив хату і провадив мирне життя, як його батьки до війни. Загалом шлях додому забрало в чоловіка 20 років життя.
Хто записував: Андрій Усач
Де: Зозулі, Золочівський р-н., Львівська обл., Україна
Коли: 24 вересня 2019 року
Хто працював над записом: оператор Андрій Волошин.
Проєкт: «Пам’ять України»
Інституція: Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія терору»
Біографію підготувала: Ольга Муха
