ІВАН КАРДАШ
Кардаш Іван народився 7 серпня 1947 р. в с. Кротошин (тоді Винниківського району) Львівської області в родині Агафії та Олексія Кардашів. Його батьків переселили з ПНР під час обміну населення між двома сусідніми республіками. За 10 років у родині з’явився ще один син – Геннадій (народився 6 січня 1957 р.).
Репресії
Олексія Кардаша арештували й засудили як «посібника ОУН-УПА». Покарання він відбував у таборі в Магаданській області РРФСР. Слідом, у квітні 1950 р., виселили його рідних – дружину, сина, тещу, як «родину посібника бандитів». Виселення відбувалося швидко: «Приїхали, як мама розказувала, і збори навіть не дали нічо толком…нічо…Ну там описали трохи майно якесь там, і забрали і вивезли… на ці… на вокзали, і всьо».
Етапування
Про дорогу на заслання трирічний Іван майже нічого не запам’ятав: «Розказувала мама. То я так запам’ятав, шо… Як наприклад, от туалет… Як уже десь зупинялись, йшов в туалет… просилися… то з солдатами їхали… Солдати охороняли, значить, ну, сопровождали, то казали виходили в туалети, солдат виходив і рядом стояв хтось… Не відходив і рядом… то… вот так було… То так мама розказувала, що ні стида, ні совісті, нічого в них не було. А так… ну шо, більше шо там… Та їхали вот так, в таких вагонах, от тих телятниках, чи як їх називають, везли, та і все…».
На спецпоселенні
Родину доправили до с.Сулзат Молчановського району Томської області РРФСР. Крім бараків, призначених для депортованих на спецпоселенні, були лікарня та магазин, ставок, а на окраїні селища – школа.
Згодом спецпоселенці на земельних ділянках почали садити городину: огірки, томати, моркву. Вона рятувала від голоду:
«Я пам’ятаю, шо був цілий день дома, їсти хотів, а не було що. Пішов, вирвав моркви і зїв, вони побачили там, а я з сусідського городу вирвав. Прийшов додому, сказали мамі, шо я от вирвав там… і мама мене відлупила і всьо… за то шо я…». У магазині можна було придбати лише найнеобхідніше, і то не завжди: «Всьо було, крім фруктів… Якщо яблука привозили, то то було страшне … дефіцит там… Ну такий, що люди, черги сумашедші… Кавуни тоже як привозили, то то було щось… щось було таке… Не було такого нічого… вот таке, продукти… а такого… А такого щось фруктового такого майже не було».
Мама Івана з іншими дорослими працювала в тайзі на лісозаготовках:
«Мама їздила на роботу, в ліс, в тайгу, возили такий мотовоз, там такий був… От… Раненько вставали, їхали, і пізно вночі приїжджали, а я чекав, не спав. Потому шо я думав “може щось мені привезе?”».
Чоловіки валили ліс, а жінки працювали сучкорубами, повністю очищали стовбур від гілок. Робота була важкою, а взимку її ще й виконували стоячи до поперека снігу.
Дозвілля діти спецпереселенців проводили в лісі. У тайзі збирали гриби, шишки, ягоди, будували шалаші, ловили рибу. Кедрові горіхи слугували замінниками насіння соняшника:
«Ходили, брали кедрові горіхи, то там… І потом лущили їх, потом в пєчку кидаєш і воно розкривається, рокриваєш. То там назви, як от тут, наприклад… Мішками мали тих горіхів, і як сємєчкі вони там щьолкают, зимою їли».
Переселені заводили свійських тварин і птахів. Одного разу маленький Іван приніс додому курчат, підібраних на вулиці:
«Йшов я десь там, дивлюся – пташки бігають. Вот… Ну і дитині захотілося злапати, такі гарні. Ну я і злапав, приніс додому, а бабця каже: “Де ти взяв?” А я кажу: “Та в лісі піймав”., “Як в лісі піймав? Неправда. Я питаю, де ти взяв це?!”Та в лісі!”. А то були циплята, ципльонки… “Як в лісі?”. То вона мене била… вот так-во била, я так ніс… Відніс, де я його піймав. То я пам’ятаю добре. Ну я звідки знав, шо то воно таке. Перший раз побачив, та і думав надурю, що в лісі». З’явилося присадибне господарство й у Кардашів: «То ми вже, я пам’ятаю, тримали корову. Десь купили вже корову. Ну вже чи свиня була, не знаю, но знаю корови точно були. Бо там наші українці, люди, привикли до хозяйства, то вони як… знайдуть… то вони собі старались».
На спецпоселенні Іван пішов у школу. Одним із найяскравіших шкільних спогадів була зимова їзда на собаках, запряжених у санки:
«Один їздив на собаках до школи, то ми з ним часом їздили тоже, сідали і він нас віз. Або на перерві каталися на тих собаках».
Малий Іван охоче вчився: «Я хотів вчитися, бо я… Не було у нас, у нас клас був на три, на троє, трохи людей. Учєніків троє, деколи четверо. Але я хотів вчити, я ходив, і знав всі правила, і вчився, мені то… Хотів…Читав багато, я любив читати, і так мені то обернулось, і так і читаю завжди. Так що я на рахунок того дуже хотів, бо є такі люди, що не хотіли, а я такий. Але не було, бачте, букваря, то мусив…».
У 1956 р. Олексій Кардаш, відбувши покарання, поїхав із Магадану на спецпоселення до родини:
«Це було вночі. Ми дома сиділи, зайшла сусідка, щось пам’ятаю, чи то визвала маму, чи підізвала, чи як. Каже: “Чоловік ваш вернувся”. Ну і він зайшов до хати. Пам’ятаю, чемодан був такий дерев’яний, такий як колись, фанера була, чи шо то було. От… Зарозший весь був. І я пам’ятаю як зараз, взяв мене на руки і як притулив, а воно так кололося, я ж його не пам’ятаю, то ж. Ніби я так, знаєте, як сторонився, воно кололо так всьо. Але він привіз… Він відкрив чемодан і привіз був такий, такі цукерки мені, таку от плиту, велику плиту…».
Іван на той момент уже майже не пам’ятав тата. У січні 1957 р. у Кардашів народився син Геннадій.
(на фото: Іван Кардаш з своїми: мамою Кардаш Агафією та бабусею Кардаш Ганною. )
Повернення додому
Сім’я повернулася в Україну на початку 1957 р. У Львові їх, як колишніх депортованих, не прописували. Їм пояснили, що вони можуть проживати в населених пунктах за 100 км від Львова. Тому невдовзі їхня родина виїхала за оргнабором у Запорізьку обл. Розмістили їх у радгоспі «Веселий» Василівського району. Мама працювала на свинарнику, тато був конюхом, а пізніше працював у клубі. На Запоріжжі Іван закінчив середню школу. Після її закінчення переїхав до Львова, де здобував освіту в училищі, а потім у технікумі. На останньому курсі технікуму взяв академічну відпустку і завербувався на будівництво БАМу. За рік повернувся до Львова. Його призвали до армії у 1966 р. У 1967 р., поки хлопець служив, у 40-річному віці від силікозу помер його тато. Ніс службу Іван у Севастополі, на флоті. Під час служби їхній корабель побував у Болгарії, Туреччині, Сирії. Моряки здійснили похід навколо Європи:
«Я не жалкую, що я побачив світ, от так-во – на службі. Я не жалію, що я попав… Хоть служив чотири роки, зато я знаю, що я щось бачив… Побачив».
Пізніше Кардаші звернулися до влади з проханням повернути конфісковане майно. Утім, в архіві не збереглося опису вилученого в них майна. Держава виплатила грошову компенсацію, але та була мізерною:
«Тоді нам дали гроші на один балонєвий плащ… Всьо… От це всьо, що було… Була хата, коні, корови, були вози, було всьо до того… Була якась стодола, всьо було… А це… А дали що? Всьо – і ні хати, і нічого, зовсім нічого. Я рахую, що зіпсували все життя, всьо».
