Ірина (Орися) Лащевська (Лукашевич)
«“Завтра” тягнулося
25 років»
24 лютого 1945 р.н., с. Сороки-Львівські, нині Пустомитівський район Львівської області
Народилася в багатодітній сім’ї греко-католицького священика Дениса Лукашевича та Софії Лукашевич.
У сім’ї було восьмеро дітей: Олександр (1928 р.н.), Мирон (1929), Іларій (1931), Дарія (1932), Віра (1934), Ліда (1938), Зиновій (1943) та Ірина (1945).
Родина проживала в парафіяльному будинку.
Наприкінці жовтня 1949 р. радянська влада арештувала старших братів Олександра, Мирона та Іларія, пов’язаних зі збройним підпіллям ОУН,
за звинуваченням у вбивстві комуністичного письменника Ярослава Галана 24 жовтня 1949 р. у Львові.
Іларія засудили до страти як співучасника атентату на письменника разом із Михайлом Стахуром. Інших братів теж розстріляли. Трохи більше ніж за тиждень після резонансного вбивства, яке сколихнуло Західну Україну, 3 листопада 1949 р. всю сім’ю Лукашевичів депортували у Хабаровський край.
о. Дениса Лукашевича арештували, він перебував під слідством. Зрештою, засуджений до 25 років позбавлення волі, відбував покарання у таборах Воркути та Інти.
(на фото: Дитячий садочок, 1938 рік – батько; всі брати й сестри)
Ірина Лукашевич, якій на момент виселення було всього чотири роки, пригадувала:
«Нас вивозили 3 листопада, а перед тим робили обиск – то вони зірвали підлогу. Позривали підлогу в кімнаті одній, другій, килими там поскидали. Страшний розгардіяш зробили. Тата брали, арештували, тато хотів попрощатися з нами всіма. А Зеник, брат мій – казала мама, що він якось запутався в пеленці і так завернувся, тато не міг його найти, де Зеньо дівся. Не попрощалися. Тато прощався зі мною, а я сказала: “Коли тато прийде?” – оце я пам’ятаю. А тато каже: “Завтра”. “Завтра” тягнулося 25 років. Ми побачились з татом через 25 років».
Під час обшуку, який почався о третій годині ночі, сім’ї вдалося зібрати теплі речі та продукти харчування.
Маму і п’ятьох неповнолітніх дітей, зосібна з Іриною, перед депортацією чотири місяці утримували на пересильному пункті на території львівської пересильної тюрми №25 на вул. Пелтевній. У лютому 1950 р. родину виселили у м. Бикін Хабаровського краю. Подорож у товарному вагоні-телятнику тривала один місяць.
Про свій дитячий досвід етапування Ірина розповідала:
«У вагоні запам’яталось те, що сестра спала скраю і в неї примерзало ранком волосся. Холодно було. Якась була буржуйка посередині, тоже та параша коло дверей. Буржуйка і… і там варили їсти, трохи мама шось там гріла нам. Дуже мало давали їсти, давали якусь… якась станція – давали відро води і якоїсь зупи давали. (…) Їда погана була. Я чогось все плакала. Мене як перелякав серед ночі цей гуркіт, мабуть, мала такий стрес нервовий».
(на фото: м. Бікін, Хабарівський край, РРФСР, 1951 р., Орися та Зенко)
На спецпоселенні у Бикині сім’ї Лукашевичів було дуже важко. Їх поселили поза містом у бараках колишніх в’язнів. Мама не могла знайти постійної роботи, часто хворіла, сім’я жила впроголодь, старших сестер – Дарію та Віру – залучали до важких робіт на лісоповалі. Місцеві мешканці допомагали їм теплим одягом. Висилка підірвала здоров’я мами, яка хворіла на серцеві хвороби і страждала від нападів епілепсії. У 1956 р. родина переїхала в Інту (АРСР Комі) щоб нарешті поєднатися з батьком.
Ірина Лукашевич пригадує зворушливий момент побачення з рідним татом:
«На другий день пішли до тата туда під той колючий дріт в табір. Я ше тих таборів не бачила, і ці дротики. Там Інта була вся в тих таборах, таке страшне місто було – колючі дроти, вишки, по вулиці ходять весь час заключонні, ті надзіратєлі гавкають на них, як собаки. Одним словом, таке страхіття було дітям дивитися на це. Та й ми підійшли до паркану того желізного, тато вийшов до нас, пам’ятаю, в такій чорній робі. Ну, роба, костюм – піджак і штани з сатину, чорний сатин такий – робочі костюми чи як кажуть? Тато в тій робі змучений, худий. Звичайно, всі плакали довго, навіть чужі люди плакали. Була дуже зворушлива ця картина».
Після звільнення з табору батька сім’я певний час іще проживала на спецпоселенні в Інті.
У січні 1957 р. о. Дениса Лукашевича повторно арештували у справі вбивства Галана та відправили до табору у Воркуті.
Ірина дотепер залишається переконаною, що останнє було на руках самих радянських спецслужб, і що родину несправедливо звинуватили в смерті письменника.
«Настільки запутана була справа Галана, ну, вони так її запутали самі, одним словом, їх рук справа. Бо цілий Львів гудів, шо це провокація, шо кагебісти самі вбили Галана, а треба було найти винного. Та й взяли».
Після чергової розлуки із чоловіком мама невдовзі захворіла на серце і у серпні 1957 р. померла.
Наступного року Ірина Лукашевич разом із сестрою Лідою та братом Зенком переїхали у Коломию до бабусі і тітки по маминій лінії.
Тут пані Ірина закінчила школу. Разом із братом і сестрами відвідували батька в таборах Мордовії.
Денис Лукашевич повернувся з таборів до Коломиї у 1976 р. Помер у 1993 році, уже в незалежній Україні.
(на фото: батькові – 80 років І ряд: Дарця, о.Денис, Віра 2 ряд: Орися, Зеньо, дочка Віри Ліда, Ліда 1984 рік, Коломия)
