психологічні наслідки трансгенераційної травми голодомору

7 жовтня відбулась онлайн-лекція лекторію «Втрачене дитинство», що відбувався в межах однойменного проєкту, котрий реалізовується Музеєм «Територія Терору» у Львові у співпраці із чеською ГО «Post Bellum» за програмою House of Europe. 

Доповідачка, кандидатка психологічних наук, психотерапевтка та письменниця Вікторія Горбунова у своїй лекції на тему: «Психологічні наслідки трансгенераційної травми Голодомору: як діти переймають світогляд та поведінку дорослих» ділилась даними свого дослідження, основною ідеєю котрого є дослідити феномен того, як Голодомор відлунює у психіці сучасних українців і чому діти переймають психологічні травми батьків, не зазнавши цієї травми безпосередньо.

У лекції психотерапевтка розповідала про те, як не передавати травму далі, як лишити минуле в минулому і не тягнути непрацюючі переконання чи стратегії дій у теперішнє. Адже Голодомор є однією із причин таких травм, і основним механізмом того, як діти переймають світоглядні установки чи поведінкові моделі своїх батьків є спостереження та наслідування. Діти чують висловлювання, які навіть не стосуються їх особисто, але стосуються певних подій, бачать як батьки реагують на те, що відбувається навколо, як вони вчиняють та як пояснюють свої вчинки. Від так, від покоління людей, що пережили травму, передається травматичний стресовий досвід до нащадків у другому та наступних поколіннях. Передаватися можуть травматичні емоційні реакції, наприклад, страх чи безпорадність, світогладні переконання «нікому не можна вірити» чи «всюди небезпека». 

Як досвід наших нащадків впливає на наші сьогоднішні звички і переконання, можна дізанатись із лекції Вікторії Горбунової. Крім того, можна почути про:

– що таке травма, які є основні критерії травми згідно з DSM-5 – міжнародного посібника діагностики і статистики психічних розладів;

– звідки береться трансгенераційна травма, що передається з покоління в покоління; які є механізми трансмісії травми у наступні покоління;

– дискурсне успадкування. Часто тема голоду в сім’ї не достатньо проговорювалася або набувала форми табу. Голодомор не проговорювався, бо це класичний діагностичний критерій для травматичних реакцій, а по-друге діяла прорадянська пропаганда, і обговорювання теми голоду в Україні могло коштувати родині життя. Таким чином, якщо в родині прямо чи непрямо відбувається проговорювання досвіду, працює також дискурсне успадкування. У сучасному україньких реаліях проявляється у консервації продуктів, заготовлянні запасів їжі на всю зиму, або хвилюванні родичів за дитячу надмірну втрату ваги тощо;

– повторне перепрожиття та флешбеки. Перш за все, це зміни на рівні генетики, що виникають через негативний вплив навколишнього середовища, такі як тривале голодування, недостача кисню у мозку, викиди кортизолу – гормону стресу, через що у людському організмі відбувався нейрогенес – поява нових нервових клітин. Набуті зміни передаються генетично наступним поколінням, наприклад, від вагітної мами до немовляти, котре від мами успадковує викиди кортизолу. Існує також поняття вторинної травматизації, коли людина травмується, співчуваючи жертві. Наслідками від подібного успадкування є мале проговорювання події, а результатом недостачі проговорювання є те, що велика кількість українців сьогодні не  вшановують пам’ять жертв Голодомору, для них це спосіб уникання болю. Також у нових поколіннях сворюються певні сімейні і світоглядні установки, повердінкові стратегії, наприклад, велика міграція з України, яка є певною поведінковою стратегією – втікати з землі, де може статися щось погане; 

– критерії та методи дослідження: у опитуванні взяли участь близько 1 тисячі осіб. Їх усіх можна поділили на три групи: люди, які не знали, чи родина мешкала на території, де був Голодомор, люди, чиї родини не мешкали на території, де відбувався Голодомор, та люди, чиї родини мешкали на території, де відбувався голодомор. У рамках дослідження у респондентів цікавились про те, чи родинні історії пережиття Голодомору були і розповідалися часто і детально, чи згадувалися вони не часто, чи не згадувалися і респонденти дізнавались про них від знайомих та інших родичів, а також коли респонденти не знали, чи такі історії у родині були або ж точно знали, що родина не переживала Голодомор; 

– результати дослідження: 70% опитаних, чиї родини жили на території Голодомору не відвідують заходів присвячених подіям Голодомору; 40% опитаних уникають міркувань та розмов про Голодомор через неприємні почуття (страхи, пригнічення, сум, сором; майже 40% опитаних не запалюють свічок в роковини і не підтримую традицій, не читають і не цікавляться цією темою; понад 30% опитаних, чиї родичі жили на території вважають, що страждали в період Голодомору ті, хто не йшли працювати у колгоспи та відмовлялись напрацьовувати норму. Причина преживання цієї трансгендерної постравматичної травми є те, що люди не проговорюють її, натомість – уникають; 

– лсновні світоглядні зміни, які сьогодні відображенні у житті українців пов’язані із харчуванням, вагою та домашніми харчовими заготівлями, наприклад: діти завжди мають бути добре нагодовані, вдомі завжди має бути запас їжі, хліб та інші залишки їжі не можна викидати, треба насамперед дбати про добробут власної родини, не варто народжувати більше дітей, ніж можеш забезпечити усім необхідним, нікому не можна довіряти, особливо владі

– як боротися із трансгенераційними травмами: важливо зрозуміти цю історичну картину і пропрацювати її в усіх нюансах; травму треба пропрацювати самостійно і відмовитися від переконань, які є непрацюючі чи стратегій, що спричинюють негативні поняття у наших родинах; якщо усвідомити, яка першопричина певних поведінкових стратегій, то можливо, ми позбудемось бажання покидати рідну країну у пошуку кращого життя. Ми зможемо багато чого змінити, коли усвідомимо, що велика кількість стратегій є наслідками подібних травм.