Досвід дітей у період суспільних криз: особливості дослідження

11 жовтня відбулась чергова лекція у межах онлайн-лекторію, що реалізовується Музеєм «Територія Терору», який працює над проєктом «Втрачене дитинство»  спільно з чеською ГО «Post Bellum» за сприянням House of Europe.

Цього разу доповідачка Юлія Скубицька, історикиня, директорка проєкту Музею воєнного дитинства у Україні, у своїй лекції на тему «Досвід дітей у період суспільних криз: особливості дослідження», говорила про орієнтири, на які слід зважати дослідникам під час вивчення та аналізу досвіду дітей в часи війн, революцій та геноцидів. Музей воєнного дитинства збирає свідчення дітей, які переживають війну, що триває зараз на Сході України.

Часто це чутливі неповнолітні особи, котрі пережили або бачили насильство, а тому у спілкуванні з ними треба бути ще більш обережними.  Аналіз досвіду дітей в часи суспільних криз, для яких характерний високий рівень насильства – це окрема, своєрідна галузь досліджень. Існує певна етика і безпека усноісторичних та якісних соціологічних досліджень, а також особливості інтерпретацій та репрезентацій результатів розвідок. Дослідження із залученням дітей вимагають особливої підготовки, адже діти – дуже вразлива група, до котрої треба застосовувати якомога більше запобіжників у спілкуванні, аби вони відчували комфорт під час спілкування з дослідником та після цього.

Отож, у лекції дослідниця та історикиня говорить про:

– дитинство і його рамки, поняття, на яке треба дивитись критично; коли дитинство переходить у дорослість;

– наскільки правильним є презентувати дитячий досвід через призму дорослих; коли дослідник працює зі свідченням дорослих щодо дітей, і як доросла людина підходить до цього дослідження, то дуже важливим є спочатку відрефлексувати, в якій позиції знаходиться дослідник щодо дитинства взагалі, і які має уявлення, адже це сильно впливає на дослідження;

– дослідження із залучення дітей, зокрема ті, що проводить Музей воєнного дитинства вимагають певної підготовки.  Діти – найбільш вразлива група, тому слід забезпечити комфорт дитини під час і після спілкування із дослідником. Дослідник має зважати на свій стан і стан учасника, оскільки коли респондент погоджується говорити, він не до кінця розуміє, як це буде відбуватися і до чого може призвести;

– дозвін на дослідження із залученням дітей підписують дорослі, оскільки діти ще не мають права підпису. Однак, аби дитина відчувала свою важливість та участь у цьому процесі, співробітники Музею воєнного дитинства надають дітям-респондентам таку нагоду – підписати дозвіл на інтерв’ю власноруч. Дитина має розуміти свої права. Під час вступної розмови є важливо між дослідником і дитиню встановити такі стосунки, де дитина відчуватиме, що вона має певний контроль, аби вона відчула, що не змушена відповідати на усі запитання, коли їй стає некомфортно;

– емоційна безпека є також важливим компонентом у випадку ретравматизація, як під час інтерв’ю, так і після нього, коли респондент може ще тривалий час після інтерв’ю «пропрацьовувати» набутий травматичний досвід. Дослідник повинен пам’ятати, що несе відповідальність за емоційний стан респондента; 

– фізична безпека також стає важливою частиною роботи із дітьми. Люди, в яких розвинувся посттравматичний синдром можуть поводитись агресивно. Тому варто подумати про оточення, предмети довкола та простір у якому проводиться інтерв’ю;

– методика проведення: під час інтерв’ю дослідники Музею воєнного дитинства не задають питання «що таке війна?», «як ви почуваєтесь?» і «чи бачили ви, як хтось загинув?». Адже це може призвести до стану, з котрого важко людину вивести. 

– важливо, щоб дослідник був людиною з добре розвиненим емоційним інтелектом, яка добре зчитує невербальні прояви емоційних станів і може побачити, що людині стає некофортно, зле. Якщо він це помічає, він має перервати лінію розпитування, зробити паузу, запропонувати напій, шоколад, ігри, речі, що допомагають при панічних станах; 

– емпатичність не означає жалість, чутливі розпитування тільки шкодять респонденту і досліднику. Часто коли спілкуємось на такі теми виникає відчуття безсилля, коли стикаємось з інформацією, з якою важко жити, а також інформацією щодо дітей, що опинились у складних життєвих обставинах. Важливо вміти із цим працювати. Перш, ніж приступати до до роботи, слід запитати себе, як вам буде жити з інформацією, яку отримаєте. Розпитувати про події, що відбулось 50 років тому, є зовсім не тим самим, що розпитування про ситуацію, яка триває досі, про ситуацію, з якої у людини немає ресурсів аби з неї вийти. Важливо є подумати, як це вплине на вас самих та на учасника інтерв’ю;

– дізнатися факти є менш важливо, ніж забезпечити максимальний комфорт учасника; 

– кібербезпека – компонент, на який не можна не зважати, особливо у випадку інтерв’ю з людиною, котра живе на тимчасово окупованих територіях. Треба думати про те, аби ця людина залишилась живою, вільною і в безпеці після контакту із дослідником. Дослідникам сучасних війн треба враховувати також ефект та наслідки після публікації результатів досліджень, адже зазвичай цілком вірогідним є те, що цими дослідженнями зацікавляться Державні органи безпеки, на зразок Прокуратури чи СБУ; 

– слід звертати увагу на те, яка почута інформація дослідником інформація потрапляє у публічний простір, контролювати доступ медіа до історій людей та результатів дослідження, адже це прямо впливає на співрозмовника.