Дитячий гулаг як елемент створення нової радянської особистості

13 жовтня відбулась онлайн-лекція у межах лекторію «Втрачене дитинство», ініційованого Меморіальним музеєм тоталітарних режимів «Територія Терору» спільно із Paměť národa, за підтримки Європейського Союзу за програмою House of Europe. Цього разу лекцію на тему «Дитячий ГУЛАГ як елемент створення нової радянської особистості» провів старший науковий співробітник  відділу історії державного терору радянської доби Інституту історії України НАН України, кандидат історичних наук Роман Подкур. 

Під час лекції говорили про «ГУЛАГ» для малолітніх у контексті політики державного терору. Адже радянська історіографія замовчувала наявність спеціальних закладів для дітей репресованих громадян. Науковці вивчали досягнення правоохоронних, виконавчих та партійних органів у ліквідації безпритульності та дитячої злочинності. Лише з кінця 1980-х років з’явилися перші свідчення про існування спеціальних закладів для дітей репресованих батьків.

15 серпня 1937 року був оперативний наказ НКВД СРСР № 00486 «Об операции по репрессированию жен и детей изменников родины». Він передбачав арешти членів сімей громадян, репресованих військовою колегією і військовими трибуналами за першою та другою категоріями, починаючи з 1 серпня 1936-го. Згідно з оперативним наказом, діти автоматично вважалися сиротами і направлялися у різні дитячі будинки подалі від реального місця проживання їхньої родини. Це була свідома дія, спрямована на забуття свого коріння. Згодом дитина мала пам’ятати лише колектив дитбудинку і «добрі справи», зроблені для неї радянською владою – їжа, одяг, дах над головою, робітнича спеціальність. Частина дітей спрямувалася до спеціальних колоній, де вони працювали, виконуючи виробничий план.

Детальніше у доповіді можна дізнатися про:

– чому радянський терор був запланованою операцією, що мала чіткі ознаки продуманої планомірності; 

– як у радянській історіографії висвітлювали створення дитячих будинків? Говорили в основному про діяльність органів НКВД у якості боротьби з безпритульністю. Про «доблесність» чекістів, до прикладу, оспівував у своїх поемі педагог Макаренко, а також різноманітні чекістські збірники, вісники, що видавалися до спеціальних дат, в яких часто зазначалось про «добродушність» чекістів, котрі частину своїх гонорарів жертвували на дитячі будинки, що знаходилися під опікою ГПУ, ОГПУ, НКВД; 

– у чому полягає проблема дослідження цієї теми сьогодні? – Найбільша проблема у тому, що сьогодні науковці не мають доступу до документів НКВД рівня міліції. Ті архіви, які є, надзвичайно розкидані. До прикладу, дитячі будинки підпорядковувалися трьом різним народним комісаріатам СРСР: наркоми соціального забезпечення, наркоми освіти та наркоми охорони здоров’я. Опрацювання даних потребує багато зусиль та часу, і не всі дослідники готові до такої роботи;

– чому діти, що були позбавлені батьківської опіки, діти репресованих, що опинилися в таких дитячих будинках стали жертвами так званого «перетворення», тобто вони мали забути все своє попереднє життя; 

– які основні причини дитячої безпритульності? Низький матеріальний рівень родини, безробіття, яке було розповсюджене серед молоді, недоступність системи освіти для певної частини населення, недоліки нової освітньої системи, соціально-класова політика радянського уряду. Типи причин: діти, які втратили батьків чи опікунів, в наслідок чого опинилися на вулиці, діти, які перебувають під опікою батьків, але не мали належного матеріального забезпечення, належних умов виховання, діти, які потрапили на вулиці через голод. Були випадки, коли дітей залишали на залізничних вокзалах чи біля дверей райвиконкомів із записками: «Заберіть, бо дитина помре»;

– ситуація була настільки критичною, що для вирішення задіяли органи НКВД. Дітей забирали у дитячі будинки. До прикладу, станом на 1931р. існувало 226 будинків, в яких перебувало 39318 дітей, станом на 1933р. – 452 будинки, де утримували 96057 дітей, крім того понад 96 тис. дітей, були у патронатах (колгоспах);

– політичні в’язні, навіть малолітні, утримувалися в спеціальних ізоляторах, яких не було багато, центральний – Соловки. У структурі соловецького табору існувала дитяча внутрішньо-табірна колонія, створення за ініціативою Олександра Колоса. У таборі цих дітей називали «шпанятами» або «вшивниками». Аби вижити, діти були змушені приймати правила співжиття у таборі і ставали політично безпечними. Діти у колонії відвідували спеціалізовану школу;

–існувало упереджене ставлення до дітей непролетарських класів, дітей куркулів, релігійників або так званих «позбавленців».  Вчителів звільняли з посад за те, що вони брали на виховання сина куркуля чи релігійника. Такі діти спочатку знаходилися поза законом і люди, які з ними спілкувалися – теж. Однак згодом над цим питанням почали задумуватися; 

– через те, що зростала кількість дитячих будинків, була потреба у кадрах. Через відділ шкіл ЦК ВКПБ на посаду завідуючих дитбудинками відправляли 200 комуністів, комсомол відправляв 500 комсомольців на посади заступників завідуючих дитбудинків, а також випускників педагогічних технікумів та інститутів, це були політично благонадійні люди, котрі пройшли спецперевірку. Їхнім завданням було працювати з дітьми і створити з них радянських особистостей, радянських людей;

– задіяна була також структура НКВД, орган котрий спільно з наркоматом освіти був відповідальний за виховання дітей. Був задіяний весь «багатий досвід перековки людей, переховування правопорушників». Був створений відділ трудових колоній для неповнолітніх, він здійснював шкільну виробничу і навчально-виховну роботу, тобто в його структурі змішувалися не лише каральні функції, але й освітні і виховні; 

– у складі відділу трудових колоній для неповнолітніх функціонували такі відділення: організаційне, навчально-виховне, виробниче відділення, відділення постачання та збуту і планово-фінансове відділення. Що свідчить про те, що ці колонії були включені у виробничу систему і систему забезпечення всього ГУЛАГу;

– крім виховання здійснювалася експлуатація дитячої праці;

– умови життя спонукали дітей до втеч; 

– діти репресованих також підлягати ув’язненню у табори, трудові колонії та дитячі будинки особливого режиму наркоматів освіти;   

– типовими стали свідчення про зміну, за різних обставин, прізвищ та імен дітей, тобто проводилась фальсифікація документів;

– основна кількість дітей репресованих батьків повинна була бути розподілена між Київською, Вінницькою, Полтавською і Харківською областями, в кожну область по 300 дітей. Тобто, за масштабами оборотів, у кожній із цих областей мали бути збудовані чи створені мінімум по 2 дитячих будинки НКВД; Через перевантаженість дитячих будинків, брак матеріально-фінансових ресурсів, діти страждали від недоїдання, були погано одягненими, розміщувались у непристосованих приміщеннях

– масові вилучення дітей у репресованих припинилися лише 1938 р., була спеціальна стаття виправного кодексу, де зазначалось, що з матерями повинні були залишатися діти до 4 років.