дитинство, втрачене у поколіннях

19 жовтня відбулась завершальна лекція у межах лекторію «Втрачене дитинство» – «Дитинство, втрачене у поколіннях». Її провела Оксана Довгополова – кураторка програмної діяльності проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, членкиня Memory Studies Association. 

Під час лекції обговорювали питання посттравматичного синдрому і те, як війна впливає на дитинство тих, хто її не бачив. Адже, ті, хто вижили – будують нове життя, народжують дітей. Здається, жахи воєнного дитинства залишилися в минулому. Діти постраждалих та діти винуватців мають отримувати якийсь спільний досвід. Але інколи війна наздоганяє. Діти тих, хто вижив в Голокості, подекуди згадують власне дитинство з жахом, бо Голокост для них – не минуле, а реальність, яка не проходить. Як прокреслити траєкторію життя людини, яка раптом зрозуміла, що її батько – монстр? 

Також у лекції можна дізнатись детальніше про:

– чому дитинство людей, які виросли у травмованих родинах чи умовах, не є обов’язково втраченим. Люди часто розповідають про дитинство, яке для них мало відтінок звичності; 

– яким може бути людський вибір, що зумовлений тим, що людина зіткнулася з травматичним досвідом своїх батьків або з травмуючою інформацією, яка пов’язана з батьками. Які є дослідження не тільки про те, наскільки травмоване друге покоління, але й про досвід радості у дітей, які народилися у вцілілих у Голокост сімей; дітей злочинців, дітей, чиїх батьків звинувачують у чомусь. Лекторка розглядає кілька точок зору, на різні ситуації вибору, які відбуваються саме в таких життєвих обставинах;

– досвід дітей народжених у сім’ях, що пережили Голокост на прикладі із життя Міколая Ґринберґа – автора книги «Я звинувачую Аушвіц». Досвід дітей, які до  дорослого віку не знали, що їхні батьки пережили Аушвіц, та досвід дітей, чиї батьки не змогли припинити про це говорити, підсвідомо постійно готували своїх дітей до катастрофи. Часто батьки перекладали на своїх дітей власні нездійсненні мрії, чим спричиняли непросте дитинство своїх нащадків, котрі страждали від комплексу невиправданих сподівань, покладених на них. Як результат, багато із них (дітей) зізнаються у ненависті до батьків, вважаючи, що такі люди не мали права народжувати дітей. Свої страждання дехто із представників другого покоління називає перемогою Гітлера, бо для них досвід дитинства був травматичний, за що вони звинувачують своїх батьків. Ґринберґ зібрав такі історії, аби показати, що людина, яка зовні виглядає активною, творчою відповідальною, насправді може бути нещасною. Адже він сам є представником другого покоління і був травмований розповідями про Голокост своїх батьків;

– постпам’ять – поняття, яке формується на досвіді другого та третього покоління. Чому друге покоління євреїв, що вижили у Голокост та емігрували у США має трохи інший досвід у порівнянні із другим поколінням виживши, що народились у Ізраїлі;

– Минуле / Майбутнє / Мистецтво – проєкт, що досліджує цю проблематику, а саме питання про те, що змушує людей у дорослому віці робити якийсь вибір, крок. На прикладі письменниці Каті Петровської, авторки книги «Мабуть Естер». Вона дуже точно пояснила, як відбувся її вхід в тему, котрий теж був травматичний: «Те, що батьки вважали абсолютно необхідним розповісти, виявилося тим, до чого я не була готова», – зазначає авторка. Основна ідея її пошуків – це те, як зробити так, щоб не травмувати людей, розповідаючи свою історію. Як, розповідаючи важку правду, не спричиняти відчай у іншої людини, особливо власної дитини. Як поділитися своїм травматичним досвідом, не вбиваючи когось і себе;

– якою може бути травматична реакція людини, після усвідомлення того, що твій батько «монстр». На прикладі історії Мартіна Бормана (молодшого) – сина одного із найбільших злочинців Третього рейху, прибічника Гітлера. Мартін молодший після переховувань та втеч у дорослому віці вирішив стати священиком. Він не змінив свого імені, аби своїми добрими справами перекрити погані злочини свого батька. 

– досвід дітей, які народилися і по факту свого народження вже стали винними, бо мали неправильних батьків. Після війни була потреба в об’єктах ненависті, ними стали діти, які були народжені від окупантів, особливо діти, які були народженні в рамках програми інкубаторів для расово-правильних дітей під час влади нацистів. До прикладу, у Норвегії народилося близько 12 тисяч таких дітей, 80 – 90% із котрих згодом отримали діагноз психопатії через небажану німецьку спадковість. Існують історичні твердження про те, що норвезька лікарська комісія надала інформацію про те, що такі діти мають неповноцінні гени та становлять небезпеку для суспільства. Переважно їх відправляли у притулки для дітей із затримками розвитку, а в 50-60 – х роках їх використовували для проведення різноманітних експериментів.  

– шлях до примирення та крок в сторону один до одного можуть зробити саме представники другого та третього покоління.