Концепція проєкту
ХХ століття по праву вважається епохою тоталітаризмів. Почергово змінюючи одне одного, нацистський і комуністичний режими застосовували масове насильство проти своїх опонентів, окремих соціальних груп і цілих спільнот для досягнення ідеологічних, політичних і геополітичних цілей. Репресивні практики обох систем носили тотальний характер й охоплювали майже все суспільство: чоловіків і жінок, старих і молодих, дорослих і дітей. З усіх жертв тоталітарного насильства діти були чи не найбільш вразливою групою. З огляду на свої психологічні особливості, вони вкрай болісно переживали ув’язнення, депортації, втрату близьких і рідних, дому, тощо. Окрім цього діти ставали об’єктом політики геноциду.
До недавнього часу діти були маргінальним об’єктом історичних досліджень. Їхній досвід виживання в умовах екстремального насильства не був темою глибшого зацікавлення істориків і ширшої громадськості.
Міжнародний проєкт «Втрачене дитинство» має на меті частково заповнити цю лакуну та розповісти про дитячий досвід радянського насильства. У фокусі нашої уваги – історія десятків тисяч дітлахів із Західної України, яких комуністичний режим позбавив «щасливого радянського дитинства», внаслідок застосування колективних репресій проти родин учасників і симпатиків українського підпілля та заможного селянства у другій половині 1940-х – на початку 1950-х рр. Базуючись на методі усної історії, проєкт надає голос тим, хто у ранньому віці став жертвою сталінських депортацій і тим, хто зазнав травми «втраченого дитинства». Актуалізація пам’яті про цю категорію жертв дасть можливість не тільки розкрити індивідуальний вимір трагедій дітей в умовах радянського насильства, але й подивитися на «війну після війни» у Західній Україні крізь призму дитячого досвіду.
У період «Великого терору» (1937–1938) діти ставали побічними/супутніми жертвами репресій, розгорнутих сталінським режимом проти членів сімей «ворогів народу». Вони підлягали ув’язненню у табори, виправно-трудові колонії та дитячі будинки особливого режиму як злочинці. За два роки близько 25 тис. дітей репресованих батьків опинилися у дитбудинках СРСР. Загальна ж кількість неповнолітніх у виправних закладах ГУЛАГу обраховується у десятки тисяч осіб. Значна присутність малолітніх у радянських таборах дає підставити говорити про феномен «Дитячого ГУЛАГу». Ізольовані від суспільства, діти фактично перетворювалися на політичних засланців. Влада прагнула, щоб вони забули (відреклися) своїх батьків і «малу батьківщину» і стали членами нової радянської спільноти. Для цього їм давали нові імена і прізвища. На фоні репресій проти неповнолітніх влада утверджувала пропагандистський міф «щасливого радянського дитинства». Хоча напередодні Другої світової війни репресивний тиск на найменших послабився, діти «ворогів народу» у подальшому зазнавали дискримінації з боку влади.
Друга світова війна, яка пройшла через життя мало не кожної родини в Україні, мала також катастрофічні наслідки для дітей. Внаслідок війни понад 100 тис. дітей в Україні залишилися сиротами, десятки тисяч опинилися без даху над головою. У багатьох громадських місцях вешталися тисячі безпритульних дітлахів.
Особливо трагічною була доля дітей-євреїв, які стали об’єктом геноциду, організованого нацистами. Поряд із батьками вони були ув’язнені у гетто, концентраційних і трудових таборах і сповна зазнали гіркоти поневірянь. Дітей убивали разом із дорослими. Їх знищували повсюдно: неподалік місць постійного проживання та на «фабриках смерті»; піддавали різноманітному насильству й садизму, перетворювали на об’єкти медичних експериментів. У період Голокосту шанси дітей на виживання були значно нижчі, ніж у дорослих. З-поміж 6 млн. євреїв, вбитих під час Другої світової війни, 1,5 млн. становили саме діти.
Після повернення радянської влади у Західну Україну примусові виселення цивільного населення стали одним із знарядь анти повстанської боротьби. Сім’ї членів підпілля ОУН та УПА та їхніх симпатиків, в тому числі і діти, стали заручниками радянського режиму, і за принципом колективної (солідарної) відповідальності піддавалися репресіям. За неповними даними, діти становили другу після жінок найбільшу категорію депортованих із Західної України у 1944-1952 рр. Загалом у цей період із західних областей України було примусово виселено понад 210 тис. осіб. Більшість дітлахів разом із батьками були розселені в Омській області, а також у Казахській РСР, Молотовській, Челябінській, Іркутській області, Красноярському краю і Читинській області РСФРР.
Станом на 1953 рік, на спецпоселеннях проживало 175 063 членів сімей учасників підпілля із Західної України, з них 47 414 чоловіків, 83 905 жінок і 40 247 дітей. У місцях, непридатних для життя, в умовах постійного голоду, діти спецпоселенців були приречені на вимирання. 5 липня 1954 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову «Про зняття деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців», відповідно до якої з обліку знімалися діти до 16-річного віку. Однак радість усіх інших не змогли розділити діти, депортовані із Західної України. Вони довгий час залишалися ізгоями в суспільстві. До сьогодні не визнані жертвами політичних репресій діти репресованих, які перебували разом із батьками на спецпоселенні, а також діти, народжені дорогою чи у вигнанні.
