БОГДАН КОСТЕЛЬНИЙ
Народився 24 жовтня 1945 р. у с. Тучапах. Дитинства перед виселенням не пам’ятає.
Народився у сім’ї Михайла та Катерини (дівоче прізвище – Дембіцька) Костельних перед 1947 р. було шестеро дітей: Федір, 1928 р.н., боєць УПА; Ганна, 1930 р.н.; Марія, 1933 р.н.; Іванна, 1935 р.н.; Василь, 1942 р.н. та Богдан, 1945 р.н.
Наймолодший син Богдан не пам’ятає дитинства у рідному селі, проте має спогади про виселення – їх йому передали рідні:
«Нам десь в [19]45-му році, перед тим, як я мав родитися, згоріла хата в селі. Попав в запалля якийсь там патрон, і згоріла хата. Спалили хату нам, нашу. Москалі прийшли, то… А мама уже мене родила там, в цьому, в своїх батьків, там в тій другій хаті, той. Ну і тато вже, вже цей, відбудували нову хату, вже мали заселятися в тую хату. В [19]47-му році приїхали, нас вивезли в Сибір. Десь в жовтні-місяці, я мав 2 роки».
Під час виселення, батьки вирішили заховати одну з доньок – дванадцятирічну Іванку:
«Батьки сховали. Думають, най хоть вона буде. Хто знає, може нас везуть на погибель. І вони кажуть: “Давай — каже — хоть одна [залишиться]”».
Окрім сестри Іванки батьки хотіли заховати ще одного сина – Василя (йому тоді було 5 років), проте залишити хлопчика не вдалось, оскільки дані про нього вже внесли до документів:
«А той прийшов, порахував, каже: “ще єден має бути”. За Іванку шось не той во. І каже: “так, раз його нема…” І беруть там, в нас там був той такий, ну він, нас не, наймитом був, робив в нас в тата. Цей. Бо тато мав коні, корови, були багаті вони, цей. І каже: “Тоді берем вот того”. Та каже, як будем брати того. Тоді забрали Василя того, то вони привезли».
Отож у селі залишилась тільки Іванка Костельна:
«А нас вивезли в Сибір, то той, Іванка лишилася, сама молодша [серед сестер], лишили її дома лиш. А вона… в тому селі всі боялись приймати [її] там. Вона пішла до того: там переночувала, там переночувала. Скиталася дівчина, 10 [12] років. І потім вона забралася, і каже: “Йду до сільради, замільдую себе, нехай мене вивезуть до батьків також”. І вона йде, а на зустріч іде священик Ступак. І питає: “Де ти, дитино, йдеш?” А вона каже так і так – “Іду в сільраду”. “Ходи зо мною, дитино”. І він забрав її. Вона в того отця Ступака, також така дівчина була, то його дочка, також того року [народження]. І вони подружилися, і вони цей, і вона каже: “Я перший раз там виспалась і наїлася так, по-людськи”. А то, каже: “Похабками десь там… хтось… цей вот, цей. І вона там побула десь півроку, пожила в них”. Після того, як сім’я “влаштувалась” у Сибірі, батьки вже написали лист [до людей, які їхали у Сибір], туда-сюда, і шоби її забрали, і привезли».
(на фото: шкільне фото респондента, Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область, 7 травня 1955р. Респондент останній ряд, третій зліва)
Стати шахтарями
У Сибіру сім’я була на спецпоселенні, у шахті Южній, що біля станції Спиченково міста Прокоп’євска Кемеровської області РРФСР. Спочатку людей, яких привозили, поселяли у бараки, перелаштовані з конюшень:
«Коні вивели, а людей заселили в конюшні… і поставили на цілу конюшню дві буржуйки, вот».
Пізніше, за два роки, Костельних переселили у житлові бараки: «В бараках вже якось легше було. Там були стіни, і тепліше. І піч була там, і уголь давали, шоб ми палили там, в цьому бараці».
У поселенні, де проживала сім’я Костельних, шахта визначала багато аспектів щоденного життя – гігієну, їжу, проведення вільного часу:
«Старша Ганя – то є, вона дівчина 16 років, її загнали в шахту. Всіх дівчат таких во, які старші, в шахту позаганяли… робили. То вона приходила, вона виходила з того, з шахти, а там був такий уклон, поки вона дойшла переодягатися в баню туда, то онучі були замерзли в неї. Більше як 50 градусів, морози були такі, цей вот».
«Сестри, сестра моя, ота Ганя, вона в шахті робила. Їсти не було шо, вона опускалася в шахту і піднімалася. Заробляла. Але потім заробляла гроші троха тут, шось купувала там. І вже Гані давали краще їсти, бо, каже, вона йде в шахту, той».
«Ми мали кухні, кухні мали, і цей. І нам виписували угіль. І той вуголь такий був, там настільки вуголь, він то, як висипав, то опалювало, і готували то, і кухня була в нас там, цей. Але літом. Літо там жарке, літа. Там 3 місяця літо, ну там жара така, то шо неможливо. То ми коло бараків. Там мужчини побудували здорову кухню таку, широку, шоб там баняків налізло багато. І навєс такий зробили, і лавку і стіл. І мужчини приходили з роботи і кажда жінка там називала там їсти, і той-во».
«Ходили літом, то рибу лапали, і цей, і постійно гонили по тих ставах, бо там були тій-во, шо шахти, які там ше закинені були, там були обвали такі, і там в цьому збиралася вода, і там то були ше стави, крім нашої тої річки».
Проте, шахта, а також технології, які там використовувались, були дуже небезпечні:
«Багато людей наших там в шахті повбивало, бо шахти були такі не цей-во. Там всьо возили в шахті, в шахту пускали коні, там конний двір був великий, і всьо кіньми».
«Во, то в шахті шваґра забило в [19]56-му році».
Шахтарем став і Богдан Костельний:
«Але я в цьому, в Сибірі, на тому, в Донбасі, вже вірніше, то я в Донбасі там вже кавалєром був, я в [19]62-му році ,я пішов на роботу на шахту там учєніком, цей-во, робити. І пішов в вечірню школу в восьмий клас. Бо, думаю, треба свої гроші мати, шо, думаю, батьків то. Думаю, куплю, зразу купив собі штани, мешти. Потім магнітофон купив собі зразу. Був кава…, кавалєрував той-во».
(фотографія бригади, перший з лівої сторони з лопатою – Степан Притула)
Повернення в Україну
Шахта визначила також місце повернення в Україні. Після смерті Сталіна, сім’ю звільнили від необхідності проживати у Сибіру, проте їм заборонено було повертатись у рідне село. У 1959 р. Костельні вирішили переїхати у поселення Белицький Добропольського району Донецької обл. на шахту «XXI-й сьезд КПСС»:
«Я кажу, там відкрили шахту нову, на Донбасі, і там, а то від нас там оден поїхав, і всьо, і начав писати, то. І оден начав стягати [запрошувати – ред.], і ми зо Сибіру дуже багато, дуже багато туда приїхали в Донбас, в той посьолок».
(сімейне фото Костельних – зліва направо: 3 ряд: Ганна (з дому Костельна, сестра оповідача), її чоловік – Дмитро Кіш, сестра Марія Костельна; 2 ряд: сусідка, батько респондента – Михайло, респондент, мати – Катерина (з дому Дембіцька), на руках сидить – син Ганни і Дмитра; 3 ряд – сестра Іванна Костельна. Шахта «Южная», Прокоп’євськ, Кемеровська область)
У Донецькій обл. Богдан Костельний закінчив восьмирічну вечірню школу, отримав паспорт та був призваний до армії. Після повернення з війська батько сказав йому: «Будем їхати купувати тую хату». У 1969 р. батьки переїхали до с. Родатичі, що неподалік с. Тучапи. Богдан поїхав до Калуша на Франківщині:
«А вони в Родатичах там купили хату. А я поїхав в Калуш, потому також там, відкрили хімзавод. Я був електріком. Я там, цей, я там про… продвинувся в цьому, я здав на шостий розряд».
Після Калуша пан Богдан вирішив повернутися ближче до батьків – жив у Львові, працював електриком і зварювальником:
«І я робив на будові, я був, я мав бригаду, мав, бригадіром був, елєктриком, сварщіком. І той. І я крутився так, я той-во, я мав. Діти в мене постійно були забезпечені, я знав як заробити, не то, шо там сидів, там, десь і чекав, коли тобі дадуть якусь цей. Я дивився. А як зарплата не підходе, я кидав, я спокійно. Я ніколи в життю не мав ніяких ворогів, я не мав, ніяких я проблем не мав – чи з начальниками, чи там з робочими. Я, якось мені так везло на тих начальників чи шо. Бо я зі всіма находив спільну мову. Так мені легко було в життю, то-во. І зарплата була нормально, і то, то».
Зараз Богдан Костельний живе у с. Тучапах.
