ЯРОСЛАВ ГЕРА
Народився 19 грудня 1932 р. у селі Ляцко (тепер – Солонуватка Самбірського району Львівської області). Батько і мати Степан і Марія працювали на землі, мали власне господарство. Окрім Ярослава виховували й меншу доньку Марію (1937 р.н.).
Ярослав пам’ятає комуністичний терор за першої радянської окупації:
«Я бачив, як гнали із собаками туди цих людей із Перемишля – рахуйте, 20 кілометрів туди, і кожен з тих людей, які думали, що (…). Цю всю когорту людей звели на Саліну, кинули їх в соляні шахти, ну і трактор працював, щоб не було шуму і крику».
Добре пам’ятає і другий прихід радянської влади:
«Але перед тим було таке в селі, коли москалі вже наступали, німці відступили. В нас на стадіоні стояло військо, гармати стояли, катюша стояла, а я з Богданом вирішили подивитись між тими. Тому солдатові якесь яблуко… “А молоко єсть?”. “Єсть молоко”. Ну і ми мали 2 корови. Та й невідомо, що то за люди, але дали ми. І ми ввійшли в довіру так, що скриньку з патронами, з лєнтою ми вкрали в них».
(на фото: Батьки Степан, мати Марія, сестра Марія, Ярослав (вся родина Герів) 1940р. село Ляцько)
Потім Богдан поцупив у бійця Червоної армії автомат, і сільські однолітки під керівництвом хлопців з УПА вчилися стріляти з вогнепальної зброї. Бійці УПА, що періодично навідувалися до криївки цікавилися, де сільські хлопці беруть патрони для стрільби. Ті довго не зізнавалися, але згодом видали схованку. Наступного ранку патронів там уже не було.
«А у 50-му році сказали: “ колхоз или в Сибирь”»
Родина Ярослава була тісно пов’язана з підпіллям – кілька родичів воювали в лавах УПА, батьки були зв’язковими в повстанців. НКВС підозрював це. У 1947 р. під час першого обшуку в обійсті Гер доказів зв’язку з підпіллям не знайшли. На початку осені, під час другого обшуку, енкаведисти знайшли порожню криївку в стодолі. Марію Гера затримали, під час допитів сильно били, але потрібної інформації не отримали. За два місяці її відпустили. Але наслідки катувань жінка відчувала до самої смерті у 1986 р.
(на фото: Михайло процак в УПА, 1940-х рр. Брат тітки)
У 1950 р. батьків Ярослава змусили записатися в колгосп: «Як мені батько розказував, заганяли в сільраді, пальці тиснули в дверях і підписуйся. Праву руку тиснули – лівою підписуйся». Але це не врятувало їх від подальших репресій.
Борислав, пересильний пункт
У серпні того самого року їхню родину (тата, маму, Ярослава та молодшу сестру Марію) вивезли. Спочатку тримали на пересильному пункті у Бориславі.
Ярослав пам’ятає перебування там: «Їсти давали чи не давали, але треба було щось їсти і дітям, і дорослим. І була така загальна кухня, їдальня, всі займали чергу і варили собі. А ми хлопчиська що робили? Бешкетували». На пересильному пункті чекали, поки не наберуть потрібної кількості для етапування: «Привозять свіжих людей, навіть з району були, яких менш чи більш добре знали, бо в школу разом ходили, в Добромилі». За кілька місяців депортованих завантажили в ешелон: «Десь в кінці вересня – на початку жовтня групували нас по групах, по прізвищах, але так робили вагони, щоб не були всі з одного села».
Дорогою на виселення
Депортовані одразу ж зіткнулись з побутовими проблемами: «В вагоні вже під стіною був зроблений такий туалет, з дошок збитий. Дівчата, жінки зробили собі таку ширму з цього і так ходили в туалет. Розбили той туалет і мусили, як могли, так управлялися».
Ешелон зупинявся на великих станціях, потяг заганяли в тупик, тримали під охороною. Від кожного вагону призначали чергових: «І тільки дівчата і жінки старші мали право піти з відрами, взяти зупи там, ну, що там дають, чи води принести». Щоб допомогти, старші хлопці та юнаки перевдягалися в жіночі сукні, хустки і під виглядом дівчат ходили на пункт роздачі їжі. Та невдовзі охорона їх вирахувала: «Але нас зловили. Не тільки наш вагон, але зловили нас на одному моменті. Були дівчина чи жінка, доки вилізе на той вагон, туди-сюди. Ми прийшли, кинули ті мішки і тут, розумієте, раз за раз вже там». І за це були покарані: «Після того, як набрались ми кари доброї, ті, які попалися і не тільки. нашому вагону і кожному з вагона не давали якусь певну кількість кілометрів ні води, ні їжі за карму».
На спецпоселенні
Ешелон прибув до Хабаровська. Після доби очікування у вагонах депортованих почали розвозити пунктами призначення. Родина Гер спочатку потрапила в село Збручій, а невдовзі їх перевезли до спецпоселення Бачиха. Усі повнолітні чоловіки пішли працювати на лісозаготівельний пункт: «Жінки не працювали. А ми всі, що могли, робили. Хтось зрізав дерева, хтось обрубував, хтось спалював, і так ми прожили десь майже рік». Розселили їх у двох колишніх казармах для японських військовополонених.
Ярослав Гера разом із Йосипом Гуралем, також депортованим, вирішили у 1951 р. вступати в морехідне училище у Хабаровську. Але директор відмовив їм через статус спецпереселенців: «Я б вас взяв із задоволенням, але вас звідси заберуть і покарають. І навіть якщо ви закінчите, як би ви не закінчили, вам на флоті не дадуть, бо ми готуємо моряків, там будь-яких спеціалістів в морі, вам не дадуть». Натомість директор морехідки зателефонував директорові Хабаровського ремісничого училища. Разом з іншими хлопцями, вивезеними із Західної України, вони почали вчитися в цьому училищі. Через довгу відсутність Ярослава почали розшукувати в місці виселення: «І десь через рік часу нас знайшли. Але не тільки нас двох знайшли, там було пів Західної України в тому училищі, вже другий курс закінчували, на заводі працювали. Прийшла міліція за нами до директора. Вже наказ по Союзу був, його прийняли, тому нас так лишили в цьому училищі, потім працювали в Хабаровську, на заводі Горького».
(на фото: Батько Ярослава Гери, з приятелем, 1950 р).
Повернення додому
Батьків із сестрою тим часом переселили до станції Литовка на спецпоселення, де раніше утримували в’язнів. Після смерті Сталіна депортованим почали видавати паспорти. У 1955 р. батьки Ярослава переїхали на станцію Тепле озеро, де вже мешкали їхні односельці. Там разом із ними готувалися повертатися додому. Урешті, усі разом і вирушили в зворотну путь. Ярослав по завершенні навчання певний час працював у Хабаровському краю: «Після училища я вже мав спеціальність і я працював на енергопоїзді черговим енергетиком». Однак за рік і він вирушив додому.
Утім, повертатися не було куди. Усе, що мали, відібрала радянська влада після депортації родини. Хату передали переселенцям із Польщі. До переїзду до Львова родина жила в маминої сестри.
(на фото: Ярослав Гера після заслання)
У 1960 р. Ярослав нарешті переїхав до Львова. Закінчив там технікум зв’язку. Пізніше вступив на третій курс Львівської політехніки, де здобув вищу освіту. Його батьки приїхали до Львова у 1963 р.
